Звісно ж новина про нове спонсорування розлетілась миттєво.
— Ти розумієш, що це тепер головна тема школи? — сказала одна з подруг, коли ми відійшли трохи вбік, ближче до вікон.
Я сперлась плечем об стіну, намагаючись виглядати спокійно.
— Та ну, — тихо відповіла я. — Перебільшують.
— Перебільшують? — подруга підняла брови. — Ел, це не “хтось там щось зробив”. Це твій… — вона на секунду запнулась, — Пол. І він тепер фінансує всю школу.
Інша дівчина нахилилась ближче: — Скажи чесно, ти знала?
Я на мить відвела погляд.
— Він щось згадував… — сказала я обережно. — Але я не думала, що це буде так.
— Тобто знала, — тихо підсумувала подруга.
Коротка пауза.
— Це трохи дивно, — сказала ще одна.
— В сенсі? — я різко глянула на неї.
— Та ні, не в поганому сенсі, — швидко додала та. — Просто… це ж не кожен день таке буває. Щоб хтось через одну єдину людину…
Вона не договорила. Але всі й так зрозуміли. Я схрестила руки.
— Він це зробив не тільки через мене, — сказала я. — Це школа. Тут багато людей.
— Ага, — тихо кивнула подруга. — Але саме ти повела його в цей клас сьогодні.
Це влучило точніше, ніж потрібно. На секунду запала тиша.
Десь поруч хтось голосно сміявся, хтось обговорював новину, але тут, між нами, стало трохи ніяково.
— Слухай, — обережно сказала одна з дівчат, — ви з ним реально дуже близькі, ми це всі розуміємо.
Я відчула, як щось всередині напружилось.
— Він просто багато для мене означає, — відповіла вона.
Ті самі слова. Знову. Подруги переглянулись.
— Це видно, — сказала одна з них уже тихіше.
Я нічого не відповіла. Просто дивилась кудись у бік, ніби там було щось важливе.
Хоча насправді я просто не хотіла, щоб вони побачили мої очі.
— Добре, — раптом змінила тему одна з подруг, — але якщо чесно… це все одно круто.
— Дуже круто, — підтримала інша. — Нові проєкти, ремонти… може, навіть щось нормальне зроблять тут.
Я ледь усміхнулась.
— Може.
Але десь глибоко всередині я відчувала не тільки радість. А ще й щось інше. Щось, що ставало сильнішим з кожним днем. І при цьому важчим на моєму серці.