Глава 37

Дні стали тихішими. Звісно не відразу.
Спочатку все було розмито — як крізь туман. Звуки здавались приглушеними, думки — уривчастими, а тіло ніби не належало мені повністю.
Але з кожним днем ставало легше.
Я прокидалась пізніше, ніж зазвичай.
Сон більше не був уривчастим і тривожним — він став глибшим, важким, але спокійним.
Коли я відкривала очі, в кімнаті вже було світло.
І майже завжди — тиша.
Не та, що давить.
А та, що лікує.
Пол не ставив зайвих питань.
Він просто був поруч.
Іноді я прокидалась від тихих кроків на кухні. Запах кави або чогось теплого розтікався по квартирі, і це чомусь заспокоювало більше, ніж будь-які слова.
— Ти як? — питав він, коли я з’являлась в полі його зору.
— Нормально, — відповідала я.
І цього було достатньо.
Він нагадував їй про ліки.
Ставив їх поруч, не контролюючи, але так, щоб я не забула.
Готував їжу, яку  люблю.
Не питав — просто знав.
І це було дивно… приємно.
І трохи лячно.
Іноді ми сиділи разом у вітальні.
Без розмов.
Він працював, переглядаючи якісь документи, а я просто лежала, вглядаючись у стелю або в телефон.
Але ця тиша між нами не була незручною.
Вона була… правильною.
Але все ж таки в моїй пам'яті залишились доволі не бажані для мене фрагменти.
Той самий момент, той самий спалах у машині…ця клята помада в машині Пола.
Звісно цей фрагмент більше не з’являвся так часто в моїй голові.
Я так боялась, що від нього знову накриє.
Але дні проходили.
Наче це було щось, що залишилось позаду.
На рахунок моїх дівчат то вони почали приходити частіше.
Спочатку обережно.
З фруктами, солодким, якимись дурницями, які вони завжди обговорювали.
— Ти виглядаєш краще, — сказала одна з них якось.
— Так? —  я ледь усміхнулась.
— Так. Живіше.
Ми сиділи на підлозі, сміялись з якихось відео, обговорювали школу, пліткували.
І вперше за довгий час я ловила себе на думці, що мені справді легше.
— Ти повернешся скоро до навчання? — спитала подруга.
Я  на секунду задумалась.
— Думаю, так.
І це прозвучало впевненіше, ніж я від себе очікувала.
Вечорами я іноді виходила на балкон.
Повітря було ще прохолодним, але свіже.
Я вдихала глибше.
І відчувала, як всередині стає трохи більше місця.
І вперше за довгий час я повірила, що це правда.
Що життя… не закінчилось.
Що воно просто трохи зламалось.
І тепер повільно збирається назад.
Але десь глибоко всередині я знала:
це ще не кінець.
Це лише тиша перед чимось новим.