Глава 35

Буквально через декілька днів Пол вже сидів у кабінеті керівника Еллі.

Вона, сувора, але турботлива жінка середніх років, дивилася на нього з сумом у очах.

— Пол… — почала вона, обережно підбираючи слова, — я просто не впізнаю Еллі.

Пол нахилився вперед, прислухаючись.

— Вона завжди була відмінницею… завжди вчилася на відмінно, завжди показувала себе з найкращого боку, — продовжила вона. — Таку Еллі ми знали: дисципліновану, цілеспрямовану, без шкідливих звичок.

Пол слухав, а серце трохи стискалося.

— А зараз? — тихо промовив він, ледве вловимо.

— Я… не знаю, — зітхнула керівник. — Що там у її житті відбувається, що вона перестала вчитися і почала вживати наркотики? Це зовсім не та Еллі, яку ми знали.

Пол відчув, як усередині щось стиснулося.

Він замислився над її словами, над тими маленькими дрібницями, які раніше здавалися неважливими:

— Нічні панічні атаки… — подумав він.

— Поведінка в школі… її різкі зміни настрою… її спроби полегшити біль через наркотики…

Він уявив, як вона сиділа в туалеті школи, намагаючись трохи заспокоїтись, і як це поступово призвело до кризи.

— Вона пережила багато… — промовив Пол сам до себе, нахиляючись над столом. — Не лише фізично, а й емоційно. Щось всередині зламалося… і замість того, щоб шукати допомогу, вона знайшла… це.

Пол дивився у вікно кабінету, намагаючись зрозуміти, що саме спричинило її падіння: тиск, тривога, страх, самотність…

Йому стало ясно, що допомогти Еллі буде не просто, але він не міг залишити її наодинці з цим.

— Я зроблю все, що зможу, щоб вона повернулася до себе, — тихо сказав Пол, майже собі під ніс. — Але спочатку потрібно зрозуміти, що сталося насправді…

В кабінеті запанувала тиша.

Пол відчув, що це лише початок довгої та складної дороги, але тепер у нього було одне чітке відчуття: він не відступить.

– Ви розумієте, що вся школа вже говорить про те, що сталося на уроці? — обережно сказала директор. — Діти здивовані, батьки питають…

— І саме тому я хочу попросити вас, — перебив її Пол, — не розголошувати справжню причину, чому Еллі стало погано. Вона… вона не повинна стати предметом пліток.

— Але це школа… — почала директор, але Пол зупинив її жестом.

— Пані директор, — промовив він, його голос став суворішим, — я можу гарантувати підтримку школи. Фінансування проєктів, обладнання, матеріали для учнів… Я забезпечу, щоб школа отримала все необхідне. Але натомість прошу вас зберегти конфіденційність і не розповідати нікому про те, що сталося.

Директор трохи здивовано підняла брови.

— Ви серйозно, Пол?

— Абсолютно, — підтвердив він. — Я роблю це не для себе. Я роблю це для Еллі. Її репутація, її майбутнє… і навіть її психічне здоров’я зараз набагато важливіші, ніж чутки.

Директор замислилася.

— Це серйозна пропозиція… — сказала вона нарешті. — Якщо ви так запевняєте… добре. Ми залишимо все між нами. Жодних чуток.

Пол кивнув, відчуваючи, як напруга трохи спадає.

— Дякую, пані директор. Це дуже важливо для мене… для Еллі.

— Добре, — сказала директор, відводячи погляд. — Але я очікую, що ваша підтримка школи буде реальною.

— Звісно, — відповів Пол, підводячись. — Все буде як домовлено.

Вийшовши з кабінету, Пол відчував легкий полегшений тиск на грудях. Він захистив Еллі, її репутацію, і зробив це так, щоб ніхто не дізнався правду. Але він також знав, що тепер на ньому ще більша відповідальність — стежити за тим, щоб Ел не впала знову в цю прірву.