Глава 34

Я сиділа на дивані, накрившись пледом, і повільно відчувала, як моє тіло повертає собі спокій.

Лікар наполягав на відпочинку: «Ніяких стресів, повільні прогулянки, легка їжа, спокійні дні».

Пол біля мене не відходив. Він приносив чай, готував легкий обід, стежив, щоб я пила достатньо води і дихала рівно.

Його присутність була тихою опорою: не вимагав розмов, просто був поруч, допомагаючи відчути безпеку.

— Як ти себе почуваєш зараз? — запитав він, коли я повільно підняла голову від подушки.

— Трохи краще… — прошепотіла я. — Здається, тіло нарешті починає відпочивати.

Він кивнув, посміхнувся і знову підсунув мені чашку теплого чаю.

— Це добре. Ти заслуговуєш на спокій, Еллі. Я тут, щоб його забезпечити.

І справді, вперше за довгий час я відчула: можна просто сидіти, відчувати тепло пледа, слухати, як тихо працює годинник, і не думати про паніку, повідомлення Пола чи все те, що сталося.

Тоді почувся стук у двері.

— Хто там? — запитала я, здивовано підіймаючись на лікті.

— Це ми! — прозвучав веселий голос Пейдж, а слідом — Кетрін.

Пол відкрив двері, і дівчата весело зайшли в кімнату.

— Еллі! — вигукнула Пейдж, обіймаючи мене. — Ти жива! Тобі ж краще?

— Так, — посміхнулася я, відчуваючи теплий прилив радості. — Лікар сказав відпочивати… і Пол дбає, щоб я справді відпочила.

— Ми не могли не прийти, — додала Кетрін. — В лікарню нас не впускали, а тут хоч можемо переконатися, що ти в порядку.

Я відчула, як серце трохи розслабилося.

Навколо мене були люди, яким я довіряла, і які турбувалися про мене.

Це був перший день, коли я відчула, що можна дозволити собі просто бути, а не боротися з усім світом одночасно.

Пол сів поруч і обережно взяв мою руку.

— Тобі добре? — тихо запитав він.

— Так… дякую, що ти тут, — відповіла я, відчуваючи, як у грудях з’являється легке тепло.

Дівчата розклали на столі фрукти, чай та легкі закуски.

Ми сиділи, сміялися тихо, обговорювали дрібниці, і вперше за довгий час в мене з’явилося відчуття: можна повернутися до нормального життя.