Глава 33

Світло палатної лампи було м’яким, але для мене все ще яскравим.  Я повільно відкрила очі. Пол сидів поруч на стільці. Його обличчя було серйозним, але в його очах світилася паніка.

— Еллі… — тихо промовив він, нахилившись ближче. — Як ти себе почуваєш?

Я глибоко вдихнула.

— Просто стало погано… — промовила, намагаючись не видавати всього, що відчуваю всередині.

Він обережно взяв мою руку.

— Я… я так злякався. Ти не повинна так лякати себе.

— Пол… я… — хотіла пояснити, але слова застрягли в горлі.

Мовчання заповнило палату, але воно не було неприємним. Його присутність давала відчуття безпеки, навіть коли всередині мене бушувала буря. Через якийсь час медсестра зайшла, забравши мене на аналізи. Я дивилася, як Пол крокує за лікарем, не відходячи на крок, намагаючись тримати себе в руках.

Коли результати повернулися, Пол перечитав їх разом з лікарем і його обличчя змінилося.

Очі розширилися, губи стиснулися.

— Еллі… — вимовив він, ледве стримуючи голос. — Ти приймаєш… наркотики?

Я відчула, як земля вислизає з-під ніг.

Внутрішня тривога підскочила до небувалого рівня.

— Пол… я… — почала, але він зупинив мене поглядом.

— Я не можу… — голос його був тремтячим, але сповненим болю. — Я… я просто не можу повірити, що ти це робиш. Господи...

Я хотіла виправдатися, хотіла сказати, що це було лише для полегшення, що я не знала, як інакше впоратися… Але слова зависли десь між страхом і провиною. Пол нахилився ближче, обережно взяв мою руку ще раз.

— Я тут, — прошепотів він, — але ти повинна бути чесною зі мною. Зараз.

Я опустила очі.

— Я… не знаю, як перестати… — тихо промовила я. — Просто інколи мені стає легше…

В його очах промайнув суміш шоку, болю та рішучості. Він був готовий підтримати, але одночасно це відкривало прірву між нами, яку мені ще належало подолати.

— Ми впораємося з цим, Еллі, — сказав він нарешті, з гіркотою в голосі. — Але ти мусиш дозволити мені допомогти. Інакше… — він зробив паузу, глибоко зітхнувши, — інакше я не знаю, що буде далі.

Я кивнула, відчуваючи, як серце тремтить від страху, провини і одночасно від легкого полегшення.

Хоч щось всередині мене почало сприймати той факт, що я не залишилася одна.