Глава 27

Ранок настав занадто швидко.

Я майже не спала. У голові постійно крутилась одна й та сама картинка — екран телефону і той контакт.

Хто взагалі записує когось просто сердечком?

Я різко сіла на ліжку і потерла очі.

— Та що зі мною… — пробурмотіла я.

Телефон на тумбочці завібрував. Пейдж.

«Вставай, сонечко . Ми заїдемо за тобою через двадцять хвилин.»

Я глянула на годинник.

— Чорт…

За п’ятнадцять хвилин я вже стояла перед дзеркалом. Швидкий макіяж, волосся в легкі хвилі, джинсові шорти, білий топ і сонцезахисні окуляри.

Виглядала я, чесно кажучи, дуже навіть добре. Але всередині все одно було якось… дивно.

Я тихо спустилась вниз. У будинку було тихо. Пол уже пішов у свою кімнату спати. Я навіть не стала туди заходити. Не хотіла його бачити.

Через хвилину біля будинку загальмувала машина.

Я швидко взяла сумку і вибігла надвір.

— О, дивіться хто до нас вийшов! — вигукнула Кетрін. — Міс Всесвіт власною персоною!

— Дуже смішно, — усміхнулась я і сіла в машину.

Пейдж одразу окинула мене поглядом.

— Ти виглядаєш підозріло красиво.

— Це комплімент?

— Це означає, що щось сталося.

— Нічого не сталося.

— Ел, — сказала Кетрін, заводячи машину, — ми знаємо тебе вже сто років.

Я закотила очі.

— Серйозно, нічого.

— Ага, — хмикнула Пейдж. — Тоді чому ти виглядаєш так, ніби не спала всю ніч?

Я мовчала кілька секунд. Машина виїхала на дорогу.

— Ми спочатку в торговий центр? — запитала Кетрін.

— Так! — сказала Пейдж. — Мені потрібні нові босоніжки.

— А мені купальник, — додала я.

— Ого, навіть купальник, — усміхнулась Пейдж. — Значить, після шопінгу їдемо на пляж.

— Домовились.

Через кілька годин ми сиділи в невеликому кафе біля торгового центру. Пакети з покупками стояли під столом, а перед нами були холодні напої.

Сонце світило просто в обличчя.

Пейдж уважно дивилась на мене.

— Ну?

— Що ну?

— Тепер можеш розповідати.

— Про що?

— Ел.

Я зітхнула.

— Гаразд.

Кетрін одразу підсунулася ближче.

— Я слухаю.

Я покрутила трубочку у склянці.

— Вчора… я бачила повідомлення на телефоні Пола.

Обидві дівчини завмерли.

— І? — тихо сказала Пейдж.

— Контакт був записаний… просто сердечком.

— Сердечком? — перепитала Кетрін.

— Так.

— Типу… червоне серце ? — уточнила Пейдж.

— Саме так.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Кетрін тихо сказала:

— Окей… це вже підозріло.

— Я ж кажу.

Пейдж нахилилася ближче.

— А що було в повідомленні?

— «Ти вже вдома?»

— Ммм.

— І знаєте що? — сказала я тихіше. — Він учора прийшов майже о четвертій ранку.

Очі Пейдж округлились.

— Ел…

— Що?

Вона трохи помовчала, а потім обережно сказала:

— Ти думаєш, що в нього… хтось з’явився?

Я відчула, як щось боляче стислося всередині.

— Мабуть, так.

Кетрін повільно сказала:

— Якщо чесно… за стільки років це не було б дивно.

Я різко підняла на неї погляд.

— Я знаю. І саме це чомусь дратує мене найбільше.

 Пейдж уважно подивилась на мене.

— Ел.

— Що?

— Мені здається… тебе це хвилює трохи більше, ніж мало б взагалі хвилювати.

Я відвела погляд на море, яке було видно десь за будівлями.

— Не вигадуй.

— Я нічого не вигадую.

Я мовчала. Бо відповідь я знала сама. І вона мені зовсім не подобалась.