Глава 17

Квартира. Вечір. На кухні пахне прянощами й домашнім печивом. Пол миє посуд, а Елі сидить за столом і щось малює фломастером.

— До речі, — сказала вона невимушено, не піднімаючи погляду, — ти розбив сьогодні не одне серце на тих зборах.

Пол обернувся, витираючи руки рушником.

— Що?

— Не прикидайся. Мама Ліани, мама Нікі, мама Кріс… Ти що, взяв за правило спокушати всіх жінок до 40, які мають дітей?

Він зітхнув і сів навпроти.

— Ти все бачила?

— Я — все бачила, — хмикнула вона. — А як та одна торкнулась твого плеча… Я аж зошит випустила.

— Ну-ну, може, вона просто показувала, куди йти?

— Та вона показувала, куди їй — у твоє серце. І в спальню.

Пол захихотів.

— А ти ревнувала?

— Ха! Я? Просто… не хочу, щоб ти втратив пильність. Сьогодні — легкий флірт, а завтра — вона приносить пиріг зі словами «Можна я залишусь на ніч?».

— Добре, — посміхається він, нахиляючись ближче, — тоді офіційно повідомляю: я в небезпеці. Всі жінки світу хочуть мого серця.

— А ще твоїх рук, плечей і того виразу обличчя, коли ти читаєш рахунок у ресторані.

Він розсміявся.

— А ти, пані ревнивка, що зробиш, щоб утримати мене в сім'ї?

Елі підняла брову, вдаючи роздуми.

— Ну… можу спекти печиво. Хоча я трохи підпалила одне.

— Приймається. — Він простягнув руку і потяг її ближче. — Бо найкраще, що я бачив сьогодні — це ти, коли бігла обіймати мене.

— Ну а як інакше. Хтось же мав поставити на місце ту армію "майже розлучених".

Він усміхнувся.

— Добре, що в мене вже є одна занадто розумна дівчина в житті. Інших не треба.

— Ага, ще трохи — і напишеш про мене дисертацію. "Феномен ревнивої принцеси".

Пол підморгнув:

— Із захистом на відмінно.

Останні тижні Пол якось дивно себе поводить... Не знаю, що в нього там відбувається, що він навіть не ділиться зі мною, що саме стало причиною його внутрішніх змін. Останнім часом він наче тінь: приходить пізно, майже не говорить, уникає дотиків, зникає поглядом навіть коли поруч. У ньому більше мовчання, ніж турботи.

Коли нарешті машина зупиняється біля будинку, Елі зривається вниз, бо не витримує більше цього відчуття пустоти між ними.

— Привіт, — каже вона, коли Пол виходить із авто. Він трохи здивований, але усміхається, натягнуто.

— Привіт. Щось сталось?

— Просто… скучила. Можна?

І вона тягне руку до ручки дверей з боку пасажира, хоче зайти — може просто побути в авто з ним, ніби повернути щось. Пол ніби вагається, але не зупиняє її.

Сідає. Повітря насичене ароматом його парфуму… але й ще чимось іншим. Невідомим. Жіночим. Легким, квітковим.

І тоді вона бачить це. Помаду. Блідо-рожева, закочена під сидіння.

Елі нахиляється повільно, підіймає її. Руки ледь тремтять. Погляд застиг. Пол мовчить. Мить — вічність.

— Це… — починає вона, але голос глухий.

Він не одразу відповідає. Його обличчя — жорстке, очі не дивляться в її бік.

— Це не те, що ти думаєш.

— А що саме я думаю, Пол? — її голос стає тонким, майже дитячим. — Бо я, здається, думаю що ми… розсипаємось.

Пол заплющує очі. Вдихає.

— Елі, є речі, про які я… не можу поки сказати. Я намагався тримати все під контролем, але...

— Але ти вже не зі мною, — перебиває вона, стискаючи ту кляту помаду в долоні.

— Я з тобою. Завжди був. Просто… деякі рішення змінюють усе. І я боюсь втратити тебе більше, ніж збрехати.

Мовчанка. У салоні темно, тільки вуличні ліхтарі кидають тіні на її обличчя. Сльоза котиться, і вона її не стирає.

— Скажеш мені правду… коли будеш готовий?

Він киває. Погляд нарешті зустрічає її. В ньому біль. І страх.

— Тільки обіцяй, що не будеш злитися, — шепоче він.

— А ти обіцяй, що більше не збрешеш, — відповідає вона, відкриваючи двері.

І виходить першою, лишаючи його на самоті. Зі страхом. І надією.