Глава 22

Елі стояла в напівтемному коридорі, сховавшись між шкільними шафками, й спостерігала крізь вузьке віконце у дверях. Її долоні були вологі. Вона сама не знала, чого чекала — ніби це був не просто звіт про успішність, а щось значно важливіше.
І ось — він з’явився.
Увійшов до зали впевнено, майже нечутно. На ньому було темне пальто, високий комір, трохи розпатлане волосся, мов після швидкої поїздки. Він виглядав старше, мужніше, солідніше за будь-кого в кімнаті. І значно привабливіше.
Елі не одразу звернула увагу, що дивиться на нього занадто уважно. Але вона не могла відірвати очей — і не лише вона.
Коли Пол підійшов до столу з учителями, щось змінилось у повітрі. Погляди кількох мам одразу злиплися на ньому. Одна поправила зачіску, інша легенько всміхнулася й притисла підборіддя до руки. Навіть заступниця директора, що сиділа з суворим блокнотом, ніби трохи розм’якла, коли Пол нахилився до неї з серйозним, зосередженим обличчям.
Елі це помітила. Вона не хотіла, але помітила.
Її щелепа трохи стиснулась. Було щось нестерпне в тому, як інші жінки на нього дивились. Вона знала, що він привабливий. Завжди знала. Але сьогодні — це здавалося особливо очевидним. Особливо дратівливим.
«Він не твій…» — промайнула думка.
Та навіть у цьому, не її, світі — він був єдиним, хто завжди приходив.
Пол узяв папери, нахилився, щось обговорив з учителькою, посміхнувся. Його усмішка була справжня — коротка, але щира.
І в ту мить одна з жінок, із рожевими губами й кольє на шиї, явно провела його поглядом. Дуже очевидно.
Елі закотила очі.
— Серйозно?.. — пробурмотіла вона під ніс.
Але замість злості відчула щось інше. Наче її місце біля нього — хтось щойно намагався зайняти. Пол саме виходив із класу, зосереджено гортаючи якісь папери в руках, коли почув легкий тупіт — і раптом із-за рогу коридору прямо на нього вилетіла Елі.
— Пол! — вигукнула вона й майже врізалась у нього.
Він ледве встиг підхопити її, папери розсипались, а вона вже обіймала його міцно, ніби не бачила цілу вічність.
— Гей, обережно, ти що — шпигувала? — його голос був тихий, трохи насмішкуватий, але теплий. Він м’яко притис її до себе.
— Я... просто хотіла побачити, як усі на тебе витріщаються, — буркнула вона, не піднімаючи обличчя. — Всі жінки мало не зомліли.
Пол усміхнувся, проводячи рукою по її волоссю.
— І що, ти приревнувала? — запитав він з ледь чутною усмішкою в голосі.
— А якби й так? — кинула Елі, відхилившись назад, але не відпускаючи рук з його талії.
Її щоки горіли.
Він мовчки подивився їй у вічі. Його погляд був спокійний, впевнений. Потім нахилився й тихо прошепотів:
— Добре, що ти моя. Бо якби хтось інший так на тебе дивився… я б точно збожеволів.
І раптом весь той шум у коридорі, всі сторонні погляди зникли — був лише він, вона і цей короткий, теплий момент, який їй так хотілось зберегти назавжди.Пол поглянув на неї уважніше, ніби щось згадав, і усміхнувся:
— До речі... — він нахилився ближче, наче збирався довірити їй таємницю. — Я щойно бачив твої оцінки.
Елі завмерла, її очі округлилися.
— Що?! Ти… ти серйозно?
— Абсолютно, — кивнув він, усміхаючись загадково. — Вчителька буквально співала тобі дифірамби. Особливо за ту контрольну з літератури. І за есе. І ще сказала, що ти — її гордість цього року.
Елі кліпнула. Її серце стислося від несподіваного тепла.
— Ти... пишаєшся мною? — запитала вона, наче боялася почути відповідь.
Пол провів пальцем по її щоці й сказав просто:
— Дуже. Ти — неймовірна. І не через оцінки. А тому що ти стараєшся, борешся і ростеш. Щодня. Я це бачу.
Елі опустила погляд, намагаючись приховати сльози, які раптом підступили до очей.
— Ну все, — пробурмотіла вона з усмішкою, — тепер я точно розплачусь.
Пол притягнув її ближче, легко торкнувшись її чола своїм.
— Розплачся. Тільки не тут, бо всі ті мами з батьківських зборів подумають, що я знову когось образив.
— Придурок, — пробурмотіла вона крізь усмішку, а потім додала тихо: — Але мій.
— І завжди буду, — відповів він. Пол завів двигун, і авто м’яко рушило з місця. Вечірній світ плавно ковзав по вікнах, а Елі, сидячи поруч, тримала в руках шоколадку, яку він купив для неї в автоматі.
— То що… — вона поглянула на нього з усмішкою, — ти справді чув, як усі ті жінки зітхали, коли ти зайшов?
Пол ледь помітно зиркнув на неї, а потім вдав, що дуже зацікавлений дорогою.
— Та ну… може, одна чи дві.
— Пол! Їх було щонайменше п’ятеро. Я рахувала. І в тієї в червоному навіть ручка впала. Двічі.
Він засміявся, вперше за вечір по-справжньому.
— А я думав, ти в класі.
— Я була. Але з коридору все чудово видно. Особливо, коли ти такий... — вона хитнула головою. — Високий і в сорочці.
Пол багатозначно підняв брову.
— Тобі подобається, як я виглядаю в сорочці?
— Може, — кокетливо відповіла вона, дивлячись у вікно, — але більше подобається, як ти дивишся на мене. Особливо після слів «ти неймовірна».
Пол повернув голову до неї на мить, м’яко усміхнувся, а потім знову зосередився на дорозі.
— Тому що це правда. І я скажу тобі ще щось. Ти зараз в такому віці, коли всі починають сумніватись у собі, лізти у дурниці, тікати від правил… Але ти тримаєшся. І я бачу, як сильно ти стараєшся бути сильною. І правильною.
Елі подивилась на нього довгим поглядом.
— Іноді мені здається, що всі бачать у мені проблемну дівчину. А ти — єдиний, хто бачить, якою я насправді хочу бути.
Пол повільно загальмував на світлофорі, повернувся до неї і з ніжністю сказав:
— Ти не проблемна. Ти просто ще ростеш. А я тут, щоб бути поруч. І не дозволити тобі забути, ким ти є насправді.
Елі тихо кивнула, стискаючи шоколадку в руках. Її очі блищали в світлі ліхтарів.
— Пол…
— Ммм?
— Я тобі теж вірю.
Він взяв її за руку. М’яко. Тепло.
— І це для мене найважливіше.