Глава 15

Ми все ще сиділи біля вікна, спостерігаючи, як дощ стікає по склу, коли телефон Пола раптом завібрував на столі.
Він кинув короткий погляд на екран — і його усмішка ледь помітно згасла.

— Вибач, Ел, — сказав він, піднявши слухавку. — Це з роботи.

Я мовчки кивнула, роблячи ковток напою, який уже встиг охолонути.

— Так, слухаю… — його голос став серйозним, навіть трохи напруженим. — Зрозуміло. Добре, буду через сорок хвилин.

Він поклав телефон на стіл, повільно видихнув і поглянув на мене.
— Схоже, доведеться їхати додому.

— Щось сталося? — запитала я тихо.

— Нічого страшного, просто знову ті папери, які мали бути готові ще вчора,  але як видно Трой чомусь не встигає. Без мене, як завжди, ніхто нічого не може вирішити, — відповів він з іронією, але в очах блиснула втома.

Я посміхнулася, намагаючись трохи підняти йому настрій:
— Ну, ось бачиш? Ти незамінний.

— А я б волів бути просто спокійним чоловіком, який сидить у кафе зі своєю… — він зупинився на півслові, але я вже відчула, що він хотів сказати.

— Зі своєю ким? — запитала я, трохи дражнячи його.

Він усміхнувся куточком губ:
— Зі своєю дорогою мені людиною, — вимовив спокійно.

Мені перехопило подих, і я відчула, як серце зробило зайвий удар.

— Ходімо, — додав він м’яко. — Якщо поїдемо зараз, то, може, ще встигну розібратись до вечора.

Ми вийшли з кафе під дрібний дощ. Пол відкрив мені дверцята машини, і в його погляді була якась тиха провина — ніби він теж не хотів, щоб цей ранок закінчувався.

Дорогою ми майже не говорили. Лише час від часу він поглядав на мене і злегка усміхався, а я ловила себе на думці, що цей короткий день уже залишиться в пам’яті надовго.

Дорога стелилася перед нами сірою стрічкою, розмитою краплями на лобовому склі. Ритмічний стукіт двірників заколисував, створюючи ілюзію повної ізоляції від усього світу.

Ми ніби застрягли між минулим і майбутнім, у цьому затишному салоні, де пахло кавою та вогкою осінню. Коли Пол випадково поглянув на мене, перемикаючи передачу, по тілу розійшлося приємне тепло. Мені хотілося уповільнити час, розтягнути ці хвилини на вічність, але вказівники на трасі невблаганно нагадували, наше місто вже зовсім близько.