Глава 21

Ми все ще сиділи біля вікна, спостерігаючи, як дощ стікає по склу, коли телефон Пола раптом завібрував на столі.
Він кинув короткий погляд на екран — і його усмішка ледь помітно згасла.

— Вибач, Ел, — сказав він, піднявши слухавку. — Це з роботи.

Я мовчки кивнула, роблячи ковток напою, який уже встиг охолонути.

— Так, слухаю… — його голос став серйозним, навіть трохи напруженим. — Зрозуміло. Добре, буду через сорок хвилин.

Він поклав телефон на стіл, повільно видихнув і поглянув на мене.
— Схоже, доведеться їхати додому.

— Щось сталося? — запитала я тихо.

— Нічого страшного, просто знову ті папери, які мали бути готові ще вчора,  але як видно Трой чомусь не встигає. Без мене, як завжди, ніхто нічого не може вирішити, — відповів він з іронією, але в очах блиснула втома.

Я посміхнулася, намагаючись трохи підняти йому настрій:
— Ну, ось бачиш? Ти незамінний.

— А я б волів бути просто спокійним чоловіком, який сидить у кафе зі своєю… — він зупинився на півслові, але я вже відчула, що він хотів сказати.

— Зі своєю ким? — запитала я, трохи дражнячи його.

Він усміхнувся куточком губ:
— Зі своєю дорогою мені людиною, — вимовив спокійно.

Мені перехопило подих, і я відчула, як серце зробило зайвий удар.

— Ходімо, — додав він м’яко. — Якщо поїдемо зараз, то, може, ще встигну розібратись до вечора.

Ми вийшли з кафе під дрібний дощ. Пол відкрив мені дверцята машини, і в його погляді була якась тиха провина — ніби він теж не хотів, щоб цей ранок закінчувався.

Дорогою ми майже не говорили. Лише час від часу він поглядав на мене і злегка усміхався, а я ловила себе на думці, що цей короткий день уже залишиться в пам’яті надовго.