Глава 20

Я саме намагалася змусити себе піднятися з ліжка, коли почула, як Пол тихенько постукав у двері.

— Ел, — його голос звучав спокійно, майже лагідно, — у мене є одна ідея.

Я позіхнула, ховаючись під ковдру:
— Яка ще ідея о восьмій ранку?

— Поїхати трохи провітритись, — сказав він так буденно, ніби це найочевидніше рішення на світі.

— Провітритись? — я підняла голову. — Пол, ти взагалі бачив, котра година?

— Саме тому й кажу, — він усміхнувся, спершись на дверну раму. — Зараз найкращий час, поки місто ще не прокинулось. Поїдемо?

Я хитнула головою, але всередині відчула легку цікавість.
— І куди ми їдемо, якщо це не секрет?

— Побачиш, — відповів він загадково. — Одягайся тепліше.

Через пів години ми вже їхали вузькими вуличками, де світанкове світло лягало рожевими відблисками на дах машини. Я мовчала, дивлячись у вікно, намагаючись вгадати, куди він мене везе.

І коли ми зупинились, серце зробило маленький стрибок.
— Ти жартуєш… — прошепотіла я.

Переді мною стояло те саме маленьке кафе з різнокольоровими вивісками, що я колись обожнювала. Там я святкувала свій шостий день народження. Пам’ятаю, як Пол тоді подарував мені величезну коробку цукрової вати, більшу за мене.

— Ти пам’ятаєш ? — я ледь усміхнулась, не вірячи, що він знайшов це місце після стількох років.

— Звісно, пам’ятаю, — відповів він, дивлячись на мене теплим поглядом. — Ти тоді казала, що це було «найщасливіше місце на землі».

Я розсміялася крізь щем у грудях.
— Так, я була своєрідною дитиною.

— І залишилась дивовижною, — сказав він, відкриваючи переді мною двері кафе.

Всередині майже нічого не змінилося: ті самі дерев’яні стільці, запах кориці й ванілі, ті самі старі фото на стінах. 

— Знаєш, — я промовила після ковтка, — ти іноді робиш такі речі, що я просто не знаю, як тобі дякувати.

Він знизав плечима:
— Не потрібно. Просто хотів, щоб ти знову відчула себе легко.

Я глянула на нього, і в якийсь момент мені стало важко відвести погляд. Бо все, що він робив, завжди було трохи більше, ніж просто турбота.

Замовивши напої ми сіли біля вікна, за яким м’яко падав дощ. Дрібний, ніби зітхання. У повітрі пахло ваніллю, карамеллю й спогадами.

Пол дивився у вікно, спостерігаючи, як краплі дощу омивають собою шибки кафе, і мовчав. Я ж просто спостерігала за ним, намагаючись прочитати думки по його виразу обличчя.

— Ти… часто приходив сюди після того дня? — запитала я тихо.

Він підняв погляд, злегка усміхнувшись.
— Інколи, — визнав він. — Коли хотів згадати, що таке справжня радість.

Я здивовано кліпнула:
— Радість?

— Так, — він поклав ложечку. — Того дня ти бігала по залу з рожевою стрічкою у волоссі, вся в цукровій ваті, і кричала, що це найкращий день у світі. А я просто дивився й думав, що, можливо, вперше за довгий час бачу щире щастя.

Я відчула, як у грудях щось стислося.
— Тоді ти вже знав, що станеш моїм опікуном?

— Не зовсім, — відповів він чесно. — Я просто знав, що не можу дозволити, щоб тебе забрали до чужих людей.
Він замовк на мить, а потім додав тихіше:
— Ти нагадала мені, що життя може бути не лише про втрати.

Я опустила погляд у чашку, ковтаючи клубок у горлі.
— А я… навіть не знала, що для тебе це було так важливо.

— Ел, — сказав він м’яко, нахилившись трохи ближче, — ти стала тим, заради кого я прокидаюсь.
Його голос був спокійний, але у ньому ховалось щось більше — ніж просто піклування.

Я відчула, як щоки запалали.
— Пол, ти говориш так, ніби я зробила щось неймовірне.

— Ти просто живеш, — посміхнувся він. — І цього виявилось достатньо.

Ми сиділи ще довго, майже не розмовляючи. Просто слухали дощ і теплу музику, що ледь чулася з радіо.
Мені хотілося, щоб цей момент не закінчувався. Бо в ньому було все: спокій, ніжність, і дивне відчуття, що я для когось — не просто дівчина, яку потрібно берегти.