Глава 19

Я лежала на дивані, загорнувшись у плед, коли телефон завібрував. На екрані засвітилося: Пейдж.

— Ну нарешті! — почула я її голос, щойно натиснула «прийняти». — Ти де? Скоро почнеться заняття!

Я зітхнула.
— Я сьогодні не йду.

— Що? Чому? — у її голосі звучало більше цікавості, ніж занепокоєння.

— Просто… — я трохи зам’ялася. — Учора в мене була панічна атака.

Кілька секунд тиші. Потім вона видихнула:
— Ох, Елі… Знову?

— Угу, — я ледь кивнула, хоча вона не могла мене бачити. — Але Пол був поруч. Приніс таблетки, усе нормально. Сказав, щоб я відпочила сьогодні.

Пейдж засміялася коротко, але не знущально.
— Тобі пощастило з ним, серйозно. Моя мама, якби я сказала, що в мене панічна атака, уже б стояла біля дверей із сумкою і кричала: “В школу, Пейдж, це пройде по дорозі!”

Я посміхнулася, відчуваючи, як напруга трохи спадає.
— Твоя мама — наче  сила природи, — відповіла я.

— А твій Пол — наче спокій природи, — підколола вона. — Я навіть не уявляю, як ви не сваритеся.

— Ми сваримось, — зізналася я. — Просто він завжди вміє закінчити суперечку якимось жартом або чаєм чи какао.

— От бачиш? — сказала Пейдж. — Я теж хочу, щоб хтось закінчував мої суперечки чаєм.

Ми ще трохи поговорили — про школу, вчителів, про дурниці. І коли я поклала слухавку, в кімнаті стало тихо, але приємно.

Пол зайшов із кухні з чашкою в руках.
— Пейдж? — спитав він.

— Ага, — кивнула я. — Каже, що мені пощастило з тобою.

Він підняв брову й удавано скромно відповів:
— Ну, нарешті хтось це визнав.

Я засміялась, а всередині стало трохи тепліше. Як же в нього виходить завжди облегшити мій біль, я просто даюсь диву. Пол, ти справжнє чудо, якого так не вистачає світу.