Глава 12

Коли я нарешті розплющила очі, в кімнаті стояла напівтемрява. Повітря було тихе, тільки чути, як за вікном шелестить дощ. Серце ще билося швидко, ніби я бігла. Поруч стояв Пол. Він тримав у руках склянку води й таблетки.

— Елі, — його голос був м’яким, але рішучим. — Прийми це, будь ласка.

Я мовчки кивнула. Губи тремтіли, руки теж. Він допоміг мені сісти й простягнув воду.

— Ти знову злякалась? — тихо спитав він, сідаючи навпроти.

Я ледве помітно всміхнулась:
— Та ні, просто мої панічні атаки люблять несподіванки.

— Це вже ж не вперше, — він нахилив голову, уважно вдивляючись у мене.

Я ковтнула, потім зітхнула:
— Не вперше. Іноді просто стає… надто шумно в голові.

Він підвів очі:
— Просто запам'ятай. Коли тобі погано — це вже не тільки твої проблеми, якщо поруч є хтось, кому не байдуже.

Я не знала, що відповісти. Його слова були простими, але чомусь так сильно торкнулись.

— Дякую, що не злякався, — прошепотіла я.

Він легенько торкнувся мого плеча.
— Я злякався, — зізнався він тихо. — Але більше — за тебе.

Ми сиділи в тиші, і я вперше за довгий час відчула, що можу просто дихати. Без тягаря, без страху. Лише цей вечір, його присутність і спокій, який він приніс.

Ранок був дивно спокійним. Сонце обережно пробивалося крізь штори, малюючи теплі плями на підлозі. Я прокинулася не від тривоги — а від запаху кави.

Пол стояв біля кухонного столу, у світлій сорочці, злегка розпатланий. Побачивши, що я вийшла з кімнати, він підняв очі й усміхнувся.

— Доброго ранку, сплячко.

Я сіла на стілець, трохи втягнувши плечі.
— Я вже спізнююсь на заняття…

Пол лише зітхнув і поставив переді мною чашку.
— Сьогодні не йдеш.

— Що? — я здивовано підняла брови.

— Елі, — він нахилився трохи ближче, його голос був спокійний, але непохитний, — після того, що сталося вчора, ти маєш право просто відпочити.

Я хотіла заперечити, але він поклав долоню на стіл, поруч із моєю, не торкаючись, просто даючи відчути — він поруч.

— Не потрібно бути сильною щодня, — продовжив він. — Іноді найсміливіше — це просто дозволити собі паузу.

Я опустила погляд у каву.
— Ти і в правду зараз наче мій батько, — тихо засміялась я. 

Пол ледь посміхнувся:
— Ну, я ж не проти побути дорослішим у цій розмові.

— А що ти скажеш  моєму керівнику? — запитала я.

— Я скажу, що ти сьогодні вчишся дихати, — відповів він серйозно, але очі його світилися теплом.

Я всміхнулась. І вперше за довгий час відчула, що можу просто бути. Без тривоги. Без страху. Лише день, який дозволяє видихнути.