Глава 15

Ми продовжували сидіти на дивані, коли раптом Пол глянув на телефон і злегка нахмурився.

— Хм… — пробурмотів він, зводячи брови. — У мене щойно прийшло повідомлення: «Через дві хвилини буде сюрприз».

Я підняла брови і розреготалася:
— Сюрприз? А що це — черговий розіграш від твоїх друзів?

— Можливо, — відповів Пол, трохи напружившись. — Але судячи з часу… здається, він зараз.

Ми навіть не встигли обговорити, що це може бути, як пролунав дзвінок у двері.

Пол підвівся, підійшов до дверей і відчинив їх. На порозі стояла жінка, не дуже висока, акуратна, з усмішкою, яка більше виглядала як «що ж тут у вас коїться?»

— Доброго вечора, — сказала вона, ненав’язливо киваючи. — Я мама одного з однокласників Елі…

Пол усміхнувся чемно:
— Доброго вечора, запрошую до нас…

Жінка поглянула за його плече й миттєво помітила, що він не сам. Я сиділа на дивані, відчуваючи, як моє серце трохи стиснулося.

— А…привіт, Елі, — промовила вона, трохи розгублено. — Ох, зрозуміло… тоді… я мабуть піду.

— Звісно, — сказав Пол спокійно, ніби це цілком природно. — Гарного вечора.

Жінка кивнула, швидко розвернулась і пішла, а я не могла стримати тихий сміх.

— Ну і сюрприз, — прошепотіла я, дивлячись на Пола.

Він повернувся, розслабивши плечі, і усміхнувся.
— Принаймні, цей сюрприз — не небезпечний.
— Вона видно, сподівалась, що мене немає вдома і ти сам.
— Боже. Тільки цього мені ще не вистачало...
Ми знову сіли на диван, але в повітрі залишилося легке напруження і смішне відчуття того, що вечір все ще не закінчився. Ми з Полом вирішили просто зробити вигляд, що всього цього наче і не було ніколи. Признаюсь, я вже звикла до цих всіх прихильниць мого опікуна. В нього їх завжди було більш ніж достатньо. На початку, мені було дуже важко, адже це ж мій Пол. Тільки мій...
Але, зараз я просто зрозуміла, що це природньо, що в красивого чоловіка є ті, хто чекають його уваги.
Та що тут казати... я і сама чекаю його уваги...день за днем... без перестанку...