Глава 13

Я сиділа на дивані, гортаючи сторінки старого журналу, коли Пол приніс дві чашки какао. Пар підіймався вгору, огортаючи нас ароматом шоколаду й ванілі.

— Твоє, — сказав він, простягаючи чашку. — Без маршмелоу, як ти любиш.

— Дякую, — посміхнулась я. — Ти запам’ятав.

Він сів поруч, трохи ближче, ніж зазвичай. Я помітила, як його пальці нервово постукують по ручці чашки.

— Знаєш… — почав він, і в голосі прозвучала невпевненість. — Можна я тебе дещо спитаю?

— Звісно.

Він зробив ковток какао, ніби тягнув час.
— У тебе… можливо ...є хтось? — нарешті вимовив він.

Я здивовано підняла погляд.
— Хтось? У сенсі хлопець?

— Ну… так, — кивнув він, дивлячись у бік. — Просто… я хочу бути впевнений, що з тобою все гаразд. Зараз багато… різних типів хлопців. Я не хочу, щоб хтось образив тебе.

Його слова прозвучали щиро, навіть трохи розгублено. Я ледь усміхнулась.

— Тобто ти питаєш не з цікавості, а… з «охоронних» мотивів?

— Саме так, — відповів він, але на мить у його очах промайнуло щось м’яке, ніби він сам собі не зовсім вірив.

— Ні, Пол, — сказала я тихо. — Немає нікого. І не хвилюйся, я вмію себе захищати.

Він нарешті розслабився, кивнув і всміхнувся так, як тільки він умів — трохи сумно, трохи з полегшенням.

— Я знаю, що вмієш. Просто… звичка. Хочу, щоб ти була в безпеці.

— Знаю, — відповіла я. — І мені це приємно.

Між нами запала тиша, але не ніякова. Така, у якій не потрібно нічого пояснювати — бо все вже сказано без слів. Ох знав би ти, Пол, хто саме для мене  дійсно важливий з усіх чоловіків на Землі