Глава 9

Я сиділа на дивані, гортаючи сторінки старого журналу, коли Пол приніс дві чашки какао. Пар підіймався вгору, огортаючи нас ароматом шоколаду й ванілі.

— Твоє, — сказав він, простягаючи чашку. — Без маршмелоу, як ти любиш.

— Дякую, — посміхнулась я. — Ти запам’ятав.

Він сів поруч, трохи ближче, ніж зазвичай. Я помітила, як його пальці нервово постукують по ручці чашки.

— Знаєш… — почав він, і в голосі прозвучала невпевненість. — Можна я тебе дещо спитаю?

— Звісно.

Він зробив ковток какао, ніби тягнув час.
— У тебе… можливо ...є хтось? — нарешті вимовив він.

Я здивовано підняла погляд.
— Хтось? У сенсі хлопець?

— Ну… так, — кивнув він, дивлячись у бік. — Просто… я хочу бути впевнений, що з тобою все гаразд. Зараз багато… різних типів хлопців. Я не хочу, щоб хтось образив тебе.

Його слова прозвучали щиро, навіть трохи розгублено. Я ледь усміхнулась.

— Тобто ти питаєш не з цікавості, а… з «охоронних» мотивів?

— Саме так, — відповів він, але на мить у його очах промайнуло щось м’яке, ніби він сам собі не зовсім вірив.

— Ні, Пол, — сказала я тихо. — Немає нікого. І не хвилюйся, я вмію себе захищати.

Він нарешті розслабився, кивнув і всміхнувся так, як тільки він умів — трохи сумно, трохи з полегшенням.

— Я знаю, що вмієш. Просто… звичка. Хочу, щоб ти була в безпеці.

— Знаю, — відповіла я. — І мені це приємно.

Між нами запала тиша, але не ніякова. Така, у якій не потрібно нічого пояснювати — бо все вже сказано без слів. Ох знав би ти, Пол, хто саме для мене  дійсно важливий з усіх чоловіків на Землі.

Вечеря вийшла дивовижно затишною — і навіть дивом їстівною. Паста, яку Пол готував з таким натхненням, хоч і трохи переварилась, але я не сказала йому ні слова. Він так гордо виклав її на тарілки, що навіть хотілося похвалити.

Ми сиділи за столом, а на кухні пахло томатами, сиром і... домом.

— Ну що, — почав Пол, відкинувшись на спинку стільця, — як твій день, міс Елі?

Я посміхнулась, покрутила виделку між пальцями.
— Звичайний. У школі нічого цікавого. Хіба що всі знову обговорюють майбутні збори.

— А, ті самі збори, — кивнув він. — Я ще не готовий морально до нових зустрічей із учителями, які дивляться на мене, наче я сам винен у твоїх двійках.

— Ха-ха, я ж уже не мала дитина, — образилась я жартома. — І, до речі, в мене майже завжи все було на п’ять.

Він підняв брови.
— Справді? Тоді я офіційно оголошую тебе справжньою розумницею.

Ми на мить замовкли. У вікно пробивалося м’яке вечірнє світло, десь у сусідів гавкав пес, а в радіо тихо грала музика.

— А ти як? — спитала я. — Після вчорашнього святкування колеги вже відійшов?

Він усміхнувся, ковтнув води й відповів:
— Так. Хоча, чесно, я радий просто сидіти тут. Без шуму, без людей. З тобою.

Я знітилась, зробила вигляд, що зайнята тарілкою.

— І що далі на вечерю планує твій кулінарний талант? — перевела я тему.

— М-м… думаю, чай. З печивом. І компанією, яку я ціную більше за будь-які рецепти, — сказав він, а потім підморгнув.

Ми обоє засміялись.
Це був не просто вечір — це була тиша, у якій хотілося залишитися ще трохи довше.