Глава 12

Вечеря вийшла дивовижно затишною — і навіть дивом їстівною. Паста, яку Пол готував з таким натхненням, хоч і трохи переварилась, але я не сказала йому ні слова. Він так гордо виклав її на тарілки, що навіть хотілося похвалити.

Ми сиділи за столом, а на кухні пахло томатами, сиром і... домом.

— Ну що, — почав Пол, відкинувшись на спинку стільця, — як твій день, міс Елі?

Я посміхнулась, покрутила виделку між пальцями.
— Звичайний. У школі нічого цікавого. Хіба що всі знову обговорюють майбутні збори.

— А, ті самі збори, — кивнув він. — Я ще не готовий морально до нових зустрічей із учителями, які дивляться на мене, наче я сам винен у твоїх двійках.

— Ха-ха, я ж уже не мала дитина, — образилась я жартома. — І, до речі, в мене майже завжи все було на п’ять.

Він підняв брови.
— Справді? Тоді я офіційно оголошую тебе справжньою розумницею.

Ми на мить замовкли. У вікно пробивалося м’яке вечірнє світло, десь у сусідів гавкав пес, а в радіо тихо грала музика.

— А ти як? — спитала я. — Після вчорашнього святкування колеги вже відійшов?

Він усміхнувся, ковтнув води й відповів:
— Так. Хоча, чесно, я радий просто сидіти тут. Без шуму, без людей. З тобою.

Я знітилась, зробила вигляд, що зайнята тарілкою.

— І що далі на вечерю планує твій кулінарний талант? — перевела я тему.

— М-м… думаю, чай. З печивом. І компанією, яку я ціную більше за будь-які рецепти, — сказав він, а потім підморгнув.

Ми обоє засміялись.
Це був не просто вечір — це була тиша, у якій хотілося залишитися ще трохи довше.