Глава 8

— То сьогодні готуєш ти чи доставка? — запитала я, спершись ліктем об стіл і глянувши на Пола з підозрою.

Він саме розкладав продукти по полицях, виглядаючи надзвичайно зосередженим — наче від правильного розташування помідорів залежить доля всесвіту.

— Сьогодні татко приготує тобі, — урочисто промовив він, не підводячи очей.

Я завмерла на місці. Потім не витримала й вибухнула сміхом:

— Ахахах! Як смішно! Пол, та ти коли востаннє готував щось складніше за каву?

Він нарешті глянув на мене, удавано образившись.

— Ти недооцінюєш мій кулінарний талант. Я — шеф у відставці, просто моя кар’єра закінчилась після одного... не дуже вдалого омлету.

— Ти спалив його? — примружилась я.

— Не зовсім. Сковорідку, — зізнався він і засміявся разом зі мною.

— Гаразд, шефе, тоді я замовляю доставку, — сказала я, вже дістаючи телефон.

— Ей, ні, — Пол поклав руку мені на плече. — Хоч раз довірся своєму таткові. Обіцяю, виживемо обидва.

Я склала руки на грудях і кивнула:

— Ну що ж, місія виживання прийнята.

Він театрально поклонився й дістав із сумки макарони.

— Починаємо з пасти! — урочисто оголосив він, а я лише закотила очі, відчуваючи, що сьогодні буде дуже весело… 

Вечеря вийшла дивовижно затишною — і навіть дивом їстівною. Паста, яку Пол готував з таким натхненням, хоч і трохи переварилась, але я не сказала йому ні слова. Він так гордо виклав її на тарілки, що навіть хотілося похвалити.

Ми сиділи за столом, а на кухні пахло томатами, сиром і... домом.

— Ну що, — почав Пол, відкинувшись на спинку стільця, — як твій день, міс Елі?

Я посміхнулась, покрутила виделку між пальцями.
— Звичайний. У школі нічого цікавого. Хіба що всі знову обговорюють майбутні збори.

— А, ті самі збори, — кивнув він. — Я ще не готовий морально до нових зустрічей із учителями, які дивляться на мене, наче я сам винен у твоїх двійках.

— Ха-ха, я ж уже не мала дитина, — образилась я жартома. — І, до речі, в мене майже завжи все було на п’ять.

Він підняв брови.
— Справді? Тоді я офіційно оголошую тебе справжньою розумницею.

Ми на мить замовкли. У вікно пробивалося м’яке вечірнє світло, десь у сусідів гавкав пес, а в радіо тихо грала музика.

— А ти як? — спитала я. — Після вчорашнього святкування колеги вже відійшов?

Він усміхнувся, ковтнув води й відповів:
— Так. Хоча, чесно, я радий просто сидіти тут. Без шуму, без людей. З тобою.

Я знітилась, зробила вигляд, що зайнята тарілкою.

— І що далі на вечерю планує твій кулінарний талант? — перевела я тему.

— М-м… думаю, чай. З печивом. І компанією, яку я ціную більше за будь-які рецепти, — сказав він, а потім підморгнув.

Ми обоє засміялись.
Це був не просто вечір — це була тиша, у якій хотілося залишитися ще трохи довше.