Глава 10

Ми щойно повернулися додому, і кухня виглядала так, ніби тут щойно пройшов продуктовий ураган.
Пакунки стояли на столі, на підлозі, навіть на стільці. Я зітхнула й закотила рукави.

— Хто взагалі купує стільки йогуртів? — пробурмотіла я, витягаючи один за одним стаканчики. — Ми ж не дитячий садок.

Пол стояв навпроти, спокійно розбирав овочі.
— Ти ж сама казала, що «запас не шкодить», — нагадав він, не відриваючи погляду від пакета.

— Я мала на увазі хліб. Не тридцять йогуртів із полуницею.

Він лише злегка посміхнувся, той його фірмовий, майже невидимий вираз.
— Добре. Наступного разу куплю рівно двадцять дев’ять.

Я скривилась, але не стримала посмішку.

Кілька хвилин ми мовчки розкладали все по місцях. Я вже відкривала шафку з крупами, коли почула його спокійний, але явно лукавий голос:
— І що казали в школі про твій… рожевий костюм?

Я зупинилась, повільно повертаючись до нього.
— Ти про що?

Він підняв погляд — спокійний, але в очах блиснув вогник.
— Про те рожеве безумство, яке ти одягла сьогодні.

Я засміялась.
— Безумство? Це просто костюм!

— Костюм, який можна побачити з орбіти, — уточнив він. — І, здається, півшколи втратило зір.

— Дуже смішно, — кинула я, ховаючи посмішку. — Взагалі-то всі сказали, що він мені личить.

— Вони просто боялися заперечити, — спокійно відповів Пол, складаючи покупки в холодильник.

— А ти, значить, не боїшся?

Він обернувся до мене, злегка спершись об стіл.
— Ні. Я просто чесний. І, до речі, рожевий — небезпечний колір. Занадто багато уваги.

— Ти ж сам мене вчив не боятись уваги, — нагадала я, дивлячись йому прямо в очі.

Пол ледь усміхнувся.
— Так, але я не казав, що треба змагатись із сонцем за яскравість.

Я пирснула від сміху й кинула в нього пакетом із макаронами. Він ухилився без жодних зусиль, і на мить у повітрі зависла легкість — справжня, домашня, така, якої іноді бракувало між нами.

— Гаразд, — сказала я, відкладаючи решту пакетів. — Наступного разу вдягну щось менш «безумне».

— Не треба, — відповів він тихо, але серйозно. — Тобі пасує бути такою. Навіть якщо світ засліпить.

Я відчула, як у грудях щось стискається — легке тепло, трохи ніякове, але приємне.

— Тоді залишу рожевий, — сказала я, відвертаючись до шафки, щоб він не бачив усмішку.

— Звісно, — мовив він, і я чула, як у його голосі звучить стриманий сміх. — Хай буде рожеве безумство — офіційна частина твого стилю.