Глава 6

У салоні стояла тиша, порушувана лише звуком шин по асфальту. За вікном тягнулись знайомі вулиці — дерева, перехожі, світло, що мінялось на світлофорах.

Я сиділа, схрестивши руки, спостерігаючи, як його профіль чітко вимальовується у відблиску сонця.  Трохи повернулась до нього.

— Як ти себе почуваєш? — тихо спитала. — Після вчорашнього… дня народження.

Пол кинув короткий погляд на мене, злегка всміхнувшись куточками губ.
— Все гаразд, — відповів спокійно. — Нічого особливого. Просто надто довга ніч.

— Ага, — кивнула я, стискаючи ремінець своєї сумки. — Я подумала, що тобі, може, зле…

— Мені? — він усміхнувся ледь помітно. — Ні. Але, здається, це ти сьогодні не в найкращому настрої.

Я відвернулась до вікна, ховаючи вираз обличчя.
— Просто день був… звичайний. Нудний.

Пол не відповів одразу. В салоні знову запанувала тиша, і тільки десь у далечині ледь чутно гуділо місто.
Він торкнувся екрана на панелі — і за кілька секунд у машині пролунали знайомі акорди.

Моя улюблена пісня .

Я повільно повернула голову, здивовано піднявши брови.
— Ти ще пам’ятаєш?

— Я ж не настільки забудькуватий, — відповів він, і в його голосі вперше за день прозвучала тепла, майже ніжна іронія.

Музика заповнила простір. Пол легенько постукав пальцями по керму, підхоплюючи ритм, а потім — зовсім невимушено — почав тихо наспівувати слова.

Я не могла не посміхнутись. Його голос був трохи нижчий, ніж у виконавця, але дивно приємний, теплий, з тим знайомим спокоєм, який завжди діяв на неї, як ліки.

— Ти співаєш, — сказала я тихо, майже шепотом.
— Тільки коли впевнений, що пасажир мене не знімає на телефон, — пожартував він.

Я засміялась — щиро, вперше за день.
— Обіцяю, цього разу без компромату.

Він усміхнувся і продовжив наспівувати, а я дивилася у вікно, де вечірнє сонце вже фарбувало все у м’яке золото. І в ту мить мені здалося, що ні школа, ні проблеми, ні вчорашня втома більше не мають значення.

Лише ця мить. І він. І пісня, яку обидва знали напам’ять.

Ми під’їхали до будинку, коли вже починало сутеніти.
Пол зупинив машину біля воріт, двигун стих, і в салоні стало тихо. Тиша була дивно приємною — не тією, що тисне, а тією, що огортає.

Я ще кілька секунд дивилась на дорогу попереду, перш ніж сказала:
— Ти ж пам’ятаєш, що скоро батьківські збори?

Він кинув на мене короткий, майже кумедний погляд.
— Звісно. Як я міг забути таку "важливу подію"? — в його голосі бриніло легке глузування.

Я засміялась і відвернулась до вікна.
— Просто… минулого разу ти сказав, що більше не прийдеш.

— І що? — він усміхнувся, злегка нахилившись уперед. — Хіба колись мої слова варто сприймати буквально?

Я вже хотіла щось відповісти, але помітила, як він дивиться кудись повз мене — туди, де на стіні, крізь вікно, падали відблиски вечірнього світла.
Його усмішка стала тихішою, спокійнішою.

— Пам’ятаю, як я вперше туди приїхав, — промовив він нарешті. — Це було доволі дивно і навіть весело. Всі дивились на мене так ніби я міліардер.

—Ахах, щось типу того ! — Отже... ти все-таки прийдеш на збори? — спитала я нарешті.

Пол відкрив очі, подивився прямо на мене й тихо відповів:
— Якщо там будеш ти — тоді, без сумніву.

Я відчула, як куточки моїх губ самі піднялись у посмішці.
І в цю мить, між вечірнім повітрям і легким шелестом листя за вікном, мені стало затишно. Бо, здається, деякі речі в житті все ж не змінюються.