Глава 8

У салоні стояла тиша, порушувана лише звуком шин по асфальту. За вікном тягнулись знайомі вулиці — дерева, перехожі, світло, що мінялось на світлофорах.

Я сиділа, схрестивши руки, спостерігаючи, як його профіль чітко вимальовується у відблиску сонця.  Трохи повернулась до нього.

— Як ти себе почуваєш? — тихо спитала. — Після вчорашнього… дня народження.

Пол кинув короткий погляд на мене, злегка всміхнувшись куточками губ.
— Все гаразд, — відповів спокійно. — Нічого особливого. Просто надто довга ніч.

— Ага, — кивнула я, стискаючи ремінець своєї сумки. — Я подумала, що тобі, може, зле…

— Мені? — він усміхнувся ледь помітно. — Ні. Але, здається, це ти сьогодні не в найкращому настрої.

Я відвернулась до вікна, ховаючи вираз обличчя.
— Просто день був… звичайний. Нудний.

Пол не відповів одразу. В салоні знову запанувала тиша, і тільки десь у далечині ледь чутно гуділо місто.
Він торкнувся екрана на панелі — і за кілька секунд у машині пролунали знайомі акорди.

Моя улюблена пісня .

Я повільно повернула голову, здивовано піднявши брови.
— Ти ще пам’ятаєш?

— Я ж не настільки забудькуватий, — відповів він, і в його голосі вперше за день прозвучала тепла, майже ніжна іронія.

Музика заповнила простір. Пол легенько постукав пальцями по керму, підхоплюючи ритм, а потім — зовсім невимушено — почав тихо наспівувати слова.

Я не могла не посміхнутись. Його голос був трохи нижчий, ніж у виконавця, але дивно приємний, теплий, з тим знайомим спокоєм, який завжди діяв на неї, як ліки.

— Ти співаєш, — сказала я тихо, майже шепотом.
— Тільки коли впевнений, що пасажир мене не знімає на телефон, — пожартував він.

Я засміялась — щиро, вперше за день.
— Обіцяю, цього разу без компромату.

Він усміхнувся і продовжив наспівувати, а я дивилася у вікно, де вечірнє сонце вже фарбувало все у м’яке золото. І в ту мить мені здалося, що ні школа, ні проблеми, ні вчорашня втома більше не мають значення.

Лише ця мить. І він. І пісня, яку обидва знали напам’ять.