Глава 5

Шкільний коридор гудів, як завжди. Десятки голосів змішувались у шум, запах кави з автомата й парфумів — усе разом створювало ту знайому атмосферу понеділкового хаосу.

Я йшла поруч із двома своїми подругами. Обидві щось жваво обговорювали, кидаючи швидкі погляди на телефони.

— Ти чула, що сьогодні знову контрольна у Морті? — скривилась Пейдж.
— Ага, — засміялась Кетрін. — Хто б міг подумати, що вчитель математики може отримувати задоволення від наших мук.
— Може, це його хобі, — знизала плечима я, намагаючись не надто серйозно сприймати шкільні дрібниці.

Ми пройшли повз дошку оголошень, де висіли кольорові афіші й списки учнівських комітетів. Сонце пробивалося крізь високі вікна, і на підлозі танцювали плями світла.

— До речі, — раптом сказала Пейдж, — а чому Пол тебе сьогодні не підкинув? Ви ж зазвичай приїжджаєте разом.

Я трохи сповільнила крок.
— Учора в його колеги було день народження, — відповіла  спокійно, хоча всередині щось легенько кольнуло. — Вечір затягнувся, і сьогодні він… ну, не в найкращій формі.

Подруга обережно кинула погляд на неї:
— Сильно випив?

Я усміхнулась, але якось порожньо:
— Мабуть. Я не стала нічого питати. Кожен має право на свої слабкості, так?

Ми дійшли вже до кінця коридору. Мої подруги почали сперечатися про майбутній шкільний бал, але я мовчала. Мої думки десь блукали далеко — між учорашньою тишею в машині та словами, які вона ледь не наважилась сказати Полу.

Я вдихнула глибше, поправила волосся і зробила вигляд, що все гаразд. Бо саме так треба — принаймні у школі, де всі звикли бачити її усміхненою