Глава 4

Шкільний коридор гудів, як завжди. Десятки голосів змішувались у шум, запах кави з автомата й парфумів — усе разом створювало ту знайому атмосферу понеділкового хаосу.

Я йшла поруч із двома своїми подругами. Обидві щось жваво обговорювали, кидаючи швидкі погляди на телефони.

— Ти чула, що сьогодні знову контрольна у Морті? — скривилась Пейдж.
— Ага, — засміялась Кетрін. — Хто б міг подумати, що вчитель математики може отримувати задоволення від наших мук.
— Може, це його хобі, — знизала плечима я, намагаючись не надто серйозно сприймати шкільні дрібниці.

Ми пройшли повз дошку оголошень, де висіли кольорові афіші й списки учнівських комітетів. Сонце пробивалося крізь високі вікна, і на підлозі танцювали плями світла.

— До речі, — раптом сказала Пейдж, — а чому Пол тебе сьогодні не підкинув? Ви ж зазвичай приїжджаєте разом.

Я трохи сповільнила крок.
— Учора в його колеги було день народження, — відповіла  спокійно, хоча всередині щось легенько кольнуло. — Вечір затягнувся, і сьогодні він… ну, не в найкращій формі.

Подруга обережно кинула погляд на неї:
— Сильно випив?

Я усміхнулась, але якось порожньо:
— Мабуть. Я не стала нічого питати. Кожен має право на свої слабкості, так?

Ми дійшли вже до кінця коридору. Мої подруги почали сперечатися про майбутній шкільний бал, але я мовчала. Мої думки десь блукали далеко — між учорашньою тишею в машині та словами, які вона ледь не наважилась сказати Полу.

Я вдихнула глибше, поправила волосся і зробила вигляд, що все гаразд. Бо саме так треба — принаймні у школі, де всі звикли бачити її усміхненою.

— Ти чула? — запитала Пейдж, коли вони виходили з класу. — Наступного тижня — батьківські збори.

Я закотила очі.
— Серйозно? Мені вже сімнадцять хотілося б, щоб це скасували як пережиток минулого.
— Ти ще скажи, що Пол не прийде. Він же завжди такий… пунктуальний.

— Та хто зна, — знизала я плечима , опускаючи погляд у телефон. — Може, й не прийде цього разу.

Але подруги вже переглянулися між собою, і в очах Кетрін блиснув знайомий вогник.
— Знаєш, я досі пам’ятаю, як він з’явився вперше, — сказала вона. — Тоді, коли тобі було шість.

Я підняла голову, мимоволі посміхнувшись.
— О, цей момент пам’ятають усі, хто був тоді в школі.
— Він тоді вийшов із машини, вся увага — тільки на нього. Сонце світить, вітром розвіює пальто, а він стоїть, наче з реклами якоїсь парфумів. Учителька навіть забула, що хотіла сказати.

— А я пам’ятаю, як усі діти почали шепотіти, мовляв, "це, мабуть, її тато"… — додала Кетрін. — А потім він узяв тебе за руку так спокійно, ніби це було найприродніше у світі.

Елі засміялась, хоча в голосі прозвучала ніжна нотка.
— Мені тоді було тоді так страшно, як саме його сприймуть

— Але всі одразу зрозуміли, що він не звичайний.

— Так, — тихо відповіла я. — Він завжди був таким — ефектним, навіть коли нічого не каже.

Ми зупинилися біля шафок, і на мить запала тиша.
Шум коридору здавався далеким, а в пам’яті мені знову спливла та картинка — маленька Елі з дитячим рюкзаком, і Пол, що з’явився, мов тінь з минулого, занадто дорослий для того світу, у якому вона тоді жила.

Подруга легенько штовхнула її плечем:
— От побачиш, прийде і цього разу. І, як завжди, усі знову обернуться на нього.

Я  всміхнулася куточками губ, але в серці щось болісно защеміло.
Я знала — якщо він прийде, то знову зробить це так, як уміє лише він: тихо, без попередження, але так, що весь світ навколо на мить завмре.