Глава 2

Ми разом мали поїхати просто відпочивати на узбережжя. Тато мама і я - разом. Зранку ми зібрались і виїхали на зустріч морю, піску та багряному краєвиду. Але в нас так нічого і не вдалось. Батькові раптом стало погано і ми з мамою не розуміли. що  нам робити. Аж раптом машина різко влетіла в кювет - бабах ! А далі...я нічого не пам'ятаю.
Прокинулась  в лікарні. І прокинулась тоді круглою сиротою. До мене пропустили лише Пола. Він так хвилювався. Питав чи мене щось болить. Казав, щоб я не плакала, що все буде гаразд. І тоді я зрозуміла, як це коли одна людина стає для тебе цілим світом. Він доглядав за мною поки мене вже не відпустили додому. Звісно, що я питала де мою батьки, але він сказав, що до них поки не можна, бо вони глибоко у сні. 

Пол забрав мене до себе додому. Він став для мене нянькою. Таким собі опікуном. Годував, прибирав, доглядав. Робив все аби мені стало краще. В якийсь із днів він сказав, що тато з мамою  дивляться на мене із хмаринок , бо  там їх дім тепер.

Я була засмучена, але він намагався розрадити мене як тільки міг: вмикав мультики, грався в квача, накупляв купу іграшок. Все робив аби мені стало хоча б трохи легше. Його будинок до речі вдвічі більше від будинка моїх батьків. Гарно і затишно аж незвично від того, що моя кімната на другому поверсі. В мене вдома такого не було.
Коли настав день похорону моїх батьків Пол звісно ж не взяв мене із собою аби не травмувати мене ще більше. Він сказав мені, що коли ти будеш готова, тоді я покажу тобі, де зараз твої тато і мама. Я погодилась з ним, бо знала, що ця людина оберігає мене від усього зла, яке тільки наважиться ввійти в моє життя. Я чудово усвідомлювала навіть будучи маленьким дитям,що з цим чоловіком я в надійних руках.

Після всього, що ми тоді переживали з Полом, нам все ж довелось з часом прийняти все як є- нічого не змінити. Потрібно жити далі...
З часом, Пол і на папері став моїм опікуном. Але, він був більше ніж опікун. Він був моїи домом, моєю опорою, моєю душею. Якби не він, то всі мої рани заліковувались набагато повільніше, ніж було насправді. Він витяг мене із прірви і за це, я йому буду вдячна все своє життя. Справжній чоловік та велика особистість. 

Через деякий час, Пол все ж таки навчив мене грати трохи в теніс. Мені дуже подобалось, що в мене виходить. Навіть попри свій вік, виходило в мене дійсно непогано. Пол казав, що я молодчина. І те саме я думала зворотньо про нього. 
З часом, мого опікуна підвищили на роботі і я отримувала, ще більше подарунків.  З кожним роком вони ставали більш масштабними. До прикладу, мені хотілось змінити свою кімнату і Пол сказав, що потрібно тоді повнустю зробити ремонт вдома. Так і сталось . Все було зроблено саме так як я цього побажала. Всі меблі були поміняні на більш сучасні варіанти. Моє слово було законом в будинку Пола. Я стала неначе центром всесвіту в його житті і мені це так подобалось... Та й що казати, мені це подобається навіть зараз коли мені 17... Але є одне "але"...в якийсь момент я зрозуміла, що моя любов до Пола не така як мала б бути.

Вона проти правил. І якщо хтось дізнається про це. то що в мене. що в Пола будуть ой які проблеми. Ні-ні. Він до мене не відчуває нічого з того забороненого, що відчуваю до нього я сама. Це прірва, я знаю. Таке не мало б статись, але коли я бачу його біля моїх хлопців з класу, я помічаю наскільки разюча між ними відмінність. Справжній вожак і купка дрібноти поруч. 
Про свої почуття звісно, що я не скажу: Пол ніколи в житті не зможе мені дивитись в очі після такого "гарячого" признання. В той час, як я готова дивитись в його очі аби бачити той світ, який бачить він.
Я падаю... і так - це прірва....