Глава 2

Ми разом мали поїхати просто відпочивати на узбережжя. Тато мама і я - разом. Зранку ми зібрались і виїхали на зустріч морю, піску та багряному краєвиду. Але в нас так нічого і не вдалось. Батькові раптом стало погано і ми з мамою не розуміли. що  нам робити. Аж раптом машина різко влетіла в кювет - бабах ! А далі...я нічого не пам'ятаю.
Прокинулась  в лікарні. І прокинулась тоді круглою сиротою. До мене пропустили лише Пола. Він так хвилювався. Питав чи мене щось болить. Казав, щоб я не плакала, що все буде гаразд. І тоді я зрозуміла, як це коли одна людина стає для тебе цілим світом. Він доглядав за мною поки мене вже не відпустили додому. Звісно, що я питала де мою батьки, але він сказав, що до них поки не можна, бо вони глибоко у сні. 
Пол забрав мене до себе додому. Він став для мене нянькою. Таким собі опікуном. Годував, прибирав, доглядав. Робив все аби мені стало краще. В якийсь із днів він сказав, що тато з мамою  дивляться на мене із хмаринок , бо  там їх дім тепер. Я була засмучена, але він намагався розрадити мене як тільки міг: вмикав мультики, грався в квача, накупляв купу іграшок. Все робив аби мені стало хоча б трохи легше. Його будинок до речі вдвічі більше від будинка моїх батьків. Гарно і затишно аж незвично від того, що моя кімната на другому поверсі. В мене вдома такого не було.
Коли настав день похорону моїх батьків Пол звісно ж не взяв мене із собою аби не травмувати мене ще більше. Він сказав мені, що коли ти будеш готова, тоді я покажу тобі, де зараз твої тато і мама. Я погодилась з ним, бо знала, що ця людина оберігає мене від усього зла, яке тільки наважиться ввійти в моє життя. Я чудово усвідомлювала навіть будучи маленьким дитям,що з цим чоловіком я в надійних руках.