Розділ 2

     - Maiores, ad hostem delendum vires mihi date.

     Ці слова пролунали, немов грім серед ясного неба. Згусток магічної енергії полетів у мандрагору, розірвавши її. Від мандрагори не залишилось і сліду, а в полі мого зору з'явилися старійшини на чолі з моєю матір'ю. Я видихнула з полегшенням, і моя свідомість вирішила мене покинути. Ну так, нічого дивного: я використала забагато магії, не будучи ініційованою відьмою, і це спричинило магічне перенапруження. Останне, що вкарбувалось в мою згасаючу свідомість, - це теплі руки, які притисли мене до чогось м'якого і приємно пахучого.

*****

Маркус

     Напруження, яке панувало довкола, можна було різати ножем. Ці кляті старигані припхалися, коли не треба. Ще б трохи - і в Беладонни все вийшло б, а тепер всі мої старання зійшли нанівець.

     - Так-так, що це тут у нас? - Підійшовши, спитав Клементіус. Він подивився на Беладонну в моїх руках. Я притис її до себе сильніше. Тоді він перевів свій погляд на мене. Ці старечі сірі очі, так і хочеться вирвати, щоб він перестав дивитись на Беллі своїми хтивим поглядом. - Тут у нас порушник порядку, та ще й з кандидаткою в верховні відьми.

     Його усмішка так і просила, щоб я звернув йому шию. Радій, старий, що мої руки поки що зв'язані! Біля нього з'явилась Інкантрикс. Її погляд був немов удар батога - гострий та болючий, і він обіцяв проблеми.

     - Маркусе, потрудись пояснити, що тут відбувається і що ти тут робиш з Беладонною? - Її брови зійшлись на переносиці, а погляд був впертий у непритомну Беладонну.

     - Це довга історія, - я спробував від них відмахнутись, та перевести їх увагу. Подивився Інкантрикс прямо в очі, та додав в голос трохи паніки, щоб приховати свою лють. - Та це на дану мить і неважливо! Беллі непритомна, і їй потрібна допомога! А ви замість того, що б допомогти, допит намагаєтесь провести? Чи можливо ви хочете, щоб її перше велике чаклунство стало для неї останнім?

     Потрібно прикути їх увагу до стану Беллі. Бо якщо я втрачу контроль, вже зі своєю зухвалою відьмочкою зустрітись не зможу.

     — Маркусе, — голос Інкантрикс пролунав тихо, але в ньому відчувався метал, від якого вібрувало саме повітря. Вона зробила крок вперед, і трава під її ногами вкрилася інеєм, попри тепло лісу. — Не забувайся. Твоя вірність Беладонні — єдина причина, чому ти все ще маєш язик, щоб мені зухвалити.

     Я відчув, як м'язи на моїх руках напружилися. "Помиляєшся Інкантрикс. Моя Беллі - це єдине чому, ви ще можете говорити!" Мені треба тримати себе в руках. Поки що мені не можна діяти необдумано! 

     - Я зрозумів, але Беллі!...

     Я подивився на непритомну відьмочку - у неї пішла кров із носа! Ні, ще рано! Підхопивши її на руки, я піднявся.

     - Зробіть щось!

     — Віддай її мені, — наказала вона, простягаючи руки.

     Віддати її? Зараз, коли вона була такою безпорадною і такою... моєю? Але старий Клементіус зробив крок ближче, поклавши руку на руків’я свого ритуального ножа.

     — Юначе, — проскрипів він, — Інкантрикс не запитує. Вона наказує. Беладонні потрібне очищення від того бруду Хаосу, в який ти дозволив їй вляпатися.

     — Я дозволив? — я ледь стримав ричання, але змусив себе розслабити пальці. — Це вона потягла мене за собою. Ви ж знаєте її впертість.

     Я продовжував притискати Беллі до себе. Ні! Не віддам!

     - Я понесу її, а далі можете проводити свій довбаний допит!

     Інкантрикс дивилась на мене, своїм фірмовим поглядом, наче намагалась прибити мене на місці, але все ще цього не зробила. І мені завжди було цікаво: чому? Вона відверто кажучи мене не просто недолюблювала, а ненавиділа, про те ніколи далі погроз не заходила.

     — Ми повертаємося в Цитадель.

     Старійшини почали творити закляття переміщення. Повітря навколо закрутилося в магічному вихорі. Я глянув на Беллі.

     "Нічого, — подумав я, притулившись своїм лобом до її холодного чола, - все буде добре. З Беллі все буде добре. Для неї було ще зарано."

     Перемістившись в Цитадель, ми попрямували в цілительське крило, де я поклав відьмочку на ліжко та відійшов, щоб не заважати цілителям.

     - Маркусе... — Інкантрикс зміряла мене холодним, оцінюючим поглядом, — ти підеш із Клементіусом. Він проведе «бесіду» про те, що саме ви шукали біля Кришталевих печер. І сподівайся, що твої слова співпадуть із тим, що розповість мені донька, коли прийде до тями.

     Я подивився на Клементіуса. Той усміхнувся. "Старий збочинець!" Промайнуло в моїй голові.

     - Гаразд. - Злюсь, просто неймовірно Злюсь! Під шкірою так і вирує магія, щоб покарати тих хто мене розізлив! "Треба тримати себе в руках! Беллі не зрозуміє, якщо з ними щось трапиться!" В останне подивився на неї - над нею зарас чаклують цілителі, щоб вона прийшла до тями. Повернувшись до Клементіуса, побачив, як той махнув головою та направився на вихід. Я пішов за ним.

     Шли ми мовчки, Клементіус попереду, я за ним. Коридор був довгим в боку вітражних вікон пробивалися сонячні промені. Приємно і віддавало відчуттям затишку і тепла, проте сама атмосфера в будівлі не давала забути про те де ти знаходишся. Так і зараз. Дійшовши до кінця одного з багатьох коридорів, ми підійшли до сходинок які вели до підвальних приміщень. Як і очікувалось. Вели мене до темниці, але я навіть радий. Якщо щось піде не так, я з легкістю зможу звалити це на Клементіуса, він сам мене відвів в темницю. Спустившись на один поверх нижче, ми пішли вздовж закритих кімнат з табличками. В коридорі було погане освітлення і я не зміг прочитати що пише на тих табличках. І саме до однієї з таких дверей в кінці коридора мене і привели.