Розділ 1

     — Знайшла. - сказала я. - Рухаємося в напрямку Кришталевих печер.

     Маркус повернув голову в напрямку, на який я вказала, і почухав потилицю.

     — А... ну... Нам туди можна? — запитав він невпевнено. — Це ж заборонена частина острова.

     Я подивилась прямісінько в його очі. Вони так і говорили про сумніви, та хвилювання.

     — Нам туди треба, — відповіла я, повертаючись в напрямку печер. — Там мандрагора, тому й треба. Якщо ми не спіймаємо ту тварюку, то проблем необеримось. — Я повернула до нього голову і поманила пальцем, він підійшов ближче. — Ми, звичайно, можемо знайти нову мандрагору і забути про цю, яку викопав ти, - з укором поглянула на нього, - та й магічний сигнал від неї з кожною хвилиною все слабший, та й толку від неї в відьомський магії все менше.

     Я зробила паузу, та знову подивитись в його очі, в він у відповідь, поглянув в мої. І цього разу його погляд змінився. Начебто очі тіж самі, але як бутімто інші. Але його голос, приховав мої думки.

     — І що це повинно означати? — Маркус важко зітхнув.— Беллі, тільки давай без цих ваших відьомський таємниць. - Тон його виражав роздратування, а рукою він стиснув переносицю.

     — Якщо ми не знайдемо її, то вона помре. У кращому випадку, нею поласують Лісові Духи і стануть темними духами, — пояснила я.

       — А в гіршому? — запитав він. Руку з переносиці він забрав та нахмурився.

    — А в гіршому для нас її магічний фон який відьми можуть відчувати зникне, тому що магія мандрагори після смерті стає темною. Її вже неможливо буде використати для відьомської магії. Проте її магія почне заманювати темних магів. До нас стануть приїжджати торговці, шукачі пригод, які насправді будуть темними магами. Вони прийдуть сюди, щоб знайти мандрагору, магія якої стала темною.

     Я рушила в напрямку Кришталевих печер. Маркус поспішив за мною. Порівнявшись зі мною, він подивився на мене, наче просячи продовжити.

     — І це не проблема, якщо вони просто її шукатимуть і знайдуть біля дуба, чи біля міста, чи навіть біля скель. - Я підняла очі на Маркуса. Він мовчки слухав, та давав мене можливість висказатись. - Але от біля Кришталевих печер — оце вже буде проблема. І проблема велетенських маштабів.

     Маркус знав, що Кришталеві печери заборонені, як і всі жителі острова, але от чому — не знав ніхто. Ніхто окрім відьомського роду. А якщо хтось запитував, усі відьми казали: Заборонено. Просто заборонено. 

     - Чому? - Він схопив мене за руку таким чином змушуючи мене зупинитись. - Чому це така проблема? - Його голос так виражав незадоволення. Він дивився на мене, в я відвела від нього очі. - Беллі, яж тебе знаю з дитинства. Ти нізчого паніку розводити не будеш. Тому, ще раз тебе прошу, розкажи мені все, без жодних утайок, все як є, щоб я міг зрозуміти!

     Я вагалась. Наче і розумію своєю головою, що якщо я йому розкажу нічогож страшного не станеться, але правила продиктовані всім однакові! Кришталеві печери - це табу! Він стис мою руку. Я подивилась на нього.

     - Беллі, ти мені не довіряєш? - І стільки образи сталось у цій фразі, скільки ж і на його обличчі.

     Я прямо відчула як в моїй голові розбилась та стіна в яку Маркус добився вже дуже довгий час. Я знаю Маркуса все своє життя і ми побували в стількох ситуаціях, що в це важко повірити в він ще ні разу не зрадив моєї довіри. Якщо не йому то комуж я зможу довіряти?

     — Насправді, ці Кришталеві печери... - я зробила двох і видих, щоб заспокоїтись. - Через них раз на декілька століть на нашу сторону приходять Тварюки Хаосу. - Після цих слів обличчя Маркуса витягнулось. - І лише ми, відьми, творіння природи, можемо їх стримувати і заганяти назад в Світ Хаосу.

      Він продовжив тримати мене за руку. Я спробувала вирвати свою руку з його міцної хватки і в мене вийшло. А він продовжував стояти як вкопаний. Схоже та інформація в яку я його посвятила сильно по ньому вдарила. Я спробувала привернути його увагу схопивши його за передпліччя. Він поглянув на мене.

     — І тому ми повинні її схопити. У кращому випадку — схопивши її відправити в стазис для подальшої роботи. У гіршому — ми повинні її знищити. - Я потягнула його за собою. І ми продовжили іти далі. - У жодному випадку ми не повинні дозволити їй дібратися до Кришталевих печер, тому що її темна магія стане маяком для тих тварюк, і коли вони прийдуть, а вони прийдуть на запах мандрагори набагато скоріше, ніж ми будемо очікувати.

     Обличчя Маркуса було бліде, але він більше не сперечався. Він зрозумів, що його необдумані дії мають усі підстави стати фатальними не лише для нас а й для всього Шарбея. 

    — Ясно, — прошепотів він. — Що від мене вимагається? Чим я можу допомогти?

    - Для початку, ми повинні піти на перехват мандрагори, і встигнути дістатися до печер набагато швидше за неї та схопити її до того, як вона встигне дістатися до печер.

    Він кивнув погоджуючись. Ми йшли поспіхом, щоб піти на переріз мандрагорі і не дозволити їй дістатися до місця раніше за нас.

     Ми мчали крізь гущавину лісу, намагаючись іти на переріз і перехопити мандрагору. Сонячні промені ледь пробивалися крізь високі крони, створюючи мерехтливі плями на землі, що миготіли в очах.

     Що ближче ми підходили до забороненої частини острова, то густішим ставало повітря. Я відчувала, як енергія місця змінюється: звичний запах лісу та вологого моху почав змішуватися з чимось металевим та холодним — це був присмак близькості Хаосу. Моє відьомське чуття кричало про небезпеку, але воно ж і вказувало на слабкий, ледь відчутний слід мандрагори. Я знала, що Кришталеві печери — це рана на тілі нашого світу, і зараз ця рана починала кровоточити.