28. 

Ми довго мовчали, не в змозі промовити, хоч слово. Все це зайшло надто далеко. І навряд чи мова дійсно про спадщину Адама, чи гроші. Хіба що в нього там мільйони… Такі ставки мають під собою значно серйозніше підгрунтя, ніж гроші… 

Коли Адам вийшов погодувати собак, я взяла телефон, щоб пошукати більш детальні новини. Місцеві папарацці дуже швидко пронюхують і розносять просторами інтернету та соцмереж навіть ту інформацію, про яку й сама поліція ще не в курсі.

Доки Адама не було, я безцільно листала стрічку новин в соцмережі, намагаючись заспокоїтись та зібратись. Не виходило. 

Аж раптом палець завис над екраном. 

“Це просто жах! Дивитись всім! Спонсор і меценат знущається над своїми собаками просто в центрі міста! Невже поліція цього не бачить?!” – голосив заголовок під відео, на якому були… Макс та Грей, і здається, Адам… Принаймні статура точно його. І декорації нашого міста теж… Хоч і якість відео жахлива, та я змогла роздивитись. На ньому дійсно був Адам, з двома повідцями в руках.. Спочатку він просто вигулює своїх ротвейлерів, а потім, після радісних стрибків одного з них, раптом б'є його повідцем… 

Далі я не дивилась. 

Тому що бачила, як ставиться до собак і поводиться з ними Адам. І бачила, як ставляться до нього вони. В їх спілкуванні немає страху і сліпої покори, є – повага і любов… Але це відео з кількома сотнями коментів та репостів, що це? Хтось намагається знищити не лише Адама, але й його ім'я? Ця людина (чи справді людина, а не втілення зла?) бажає не лише вбити його фізично, а й зруйнувати його репутацію, стерти все добре, замістивши його – отаким? 

Я рада була, що Адама зараз не було поруч. В очах все потемніло настільки, що я, здається, бачити стала гірше. І зраділа, що Адам дуже рідко користується соцмережами. Однак, чи врятує це його від потоку ненависті, що польється на нього з усіх можливих джерел? 

– Дано! – Адам зайшов до кімнати з поглядом, який говорив, що він вже все й без мене знає. Однак, я помилилась і справа була в іншому. 

– Мені Макс написав. Просить приїхати терміново. Ти зі мною? 

– Так… – глухо відповіла дивлячись прямо перед собою. 

Чи жалкую я, що опинилась в самому епіцентрі того, що коїться навколо Адама? 

Ні… 

От і вся відповідь. Мені страшно і паскудно, але я боюсь уявити, як зараз Адаму. І як буде. коли він дізнається про те відео і про моє минуле… 

***

Авто Адама знову летіло вже вечірніми, темними вуличками міста, не зважаючи на світлофори та авто попереду, які Адам віртуозно обганяв. По дорозі подзвонив Юрій, просив відпустити його до рідних Нелі. Звісно, Адам відпустив його… 

– Адаме, мені треба тобі дещо розповісти… – почала я. – Це стосується мого минулого, я думаю, тобі варто знати…

Авто Адама різко обганяючи повільний седан попереду, ледь не вилетіло на тротуар.

– На зараз, Дано. – знервовано відповів Адам. Та я й сама зрозуміла, що час не надто вдалий…

Позашляховик зупинився біля багатоповерхівки на окраїні міста. Судячи по тому, що Адам ледь не зачепив припарковані поряд автівки, його стан був не найкращим. І йому дійсно було не до розмов зі мною…

Старі двері з облущеною фарбою квартири, в яку Адам стукав вже кулаками, звісно, були закриті. За ними – повна тиша, та легкий запах цигарок чи диму. Ця тиша могла означати все, що завгодно… І я мовчки благала Провидіння та Космос, аби тільки з цим грубим, нахабним Максом все було добре. Або, щоб він хоча б був живим! Адам не переживе, якщо з єдиним другом щось станеться. В мене не лишиться шансів витягти його з темряви, в яку він провалиться. 

Коли надія потрохи почала залишати нас обох, за дверима почувся якийсь шум. І, о диво, звук замка, що відкривався!

Приглушене світло різонуло по очах, запах алкоголю та цигарок, по ніздрях, а "вишукані" віртуозні матюки в наш бік від Макса – по вухах. Ніколи не думала що можу зрадіти такому, та зараз, мені хотілось кинутись на шию цій двохметровій брилі м'язів, що височіла над нами в коридорчику, заполонивши собою його весь, та хитаючись, мов на хвилях. 

– Друже… – тільки й мовив Адам, зробивши крок в квартиру. 

– Якого хріна ви тут робите? – Макс, нарешті сфокусувавши погляд, відступив вбік, пропускаючи нас в нутро прокуреної, пропахлої димом квартирки. 

Всередині житло Макса нагадувало холостяцький, ні, радше, ведмежий, барліг з купою речей навіть на журнальному столику, поряд з розстеленим ліжком. В забитій попільничці димілось кілька недопалків, на столі височіли дві напівпусті пляшки від чогось міцного. 

– О-па, ти і ляльку з собою взяв?! – п’яно засміявся коп, важко осівши на ліжко, просто на його ж кинуті штани. Тільки зараз я помітила його “дрес-код” – майку та нижню білизну. Він явно не чекав гостей. 

– Ти набіса так нажерся? – Адам згріб обидві пляшки та поніс їх на кухню. 

– Привіт, лялько! – криво усміхнувся Макс до мене і простягнув руку. 

– Привіт. – відповіла, замість власника затушуючи його недопалки. 

– Пощастило Адаму! – затинаючись видав Макс. 

– Не те слово! – пирхнула я, відкриваючи вікно. Свіже повітря і те, що дим потроху розсіювався, дало змогу хоча б дихати нормально. 

– Брате, геть тебе розмотало? – повернувшись, Адам сів поряд та протягнув Максу чашку з якоюсь рідиною. 

– Що там? Твої ульотні антидепресанти? – реготнув той, але чашку взяв. 

– Ні, розчинив твої улюблені ліки. Активоване вугілля. – криво усміхнувся Адам. 

– Фуу, гидота яка.