27. 

Скільки б часу ми не проводили з тими, хто дорогий нам – його буде замало. І тому, повертатись додому не хотілося, але ми з Адамом розуміли, що це – треба зробити якнайшвидше. Красномовними нагадуваннями слугували повідомлення, що приходили на телефон Адама. 

“Від Макса”. – коротко і вже в його стилі пояснив він, вирулюючи на пусту дорогу. 

– Макс твій друг? – спитала, щоб розбурхати тишу і те відчуття пустки, що огорнуло нас обох, щойно мусили випірнути з обіймів одне одного та вдавати просто попутників у машині. 

– Давно. Ми служили з ним в армії, потрапили в одну частину і побились під час першої ж зустрічі. 

– Ти служив в армії? – неочікувано, з урахуванням, з якої Адам родини. 

– Я надто мало тобі розповів про свого батька. Він був поблажливим лише до Марії, а ми з Сєвою мусили пройти від Риму до мідних труб, аби стати гідними його, як він любив повторювати. 

– Тепер зрозуміло…

– А щодо Макса, так, ми з ним стали друзями, ще коли навіть синці і його зламаний ніс не зажив остаточно. Той, що я зламав. – Адам криво усміхнувся. – Молодий, дурний, що поробиш. 

– Гарне “знайомство”. 

– Дійсно. Адвокат, лікар і кілер – найкращі друзі. – відповів старим жартом Адам. – Він зробив все, щоб витягти мене з цього лайна з загибеллю брата. І от тепер Неля… Я боюся, що ти будеш в небезпеці. Казав вже, так? 

– Знаєш, Адаме, я була в більшій небезпеці до того, як познайомилась з тобою. 

– Як так? 

– Тобто? – незрозуміла я. 

– Як так вийшло, що така сильна і самодостатня дівчина, як ти, погодилась грати роль… вибач, няньки і лівої руки, навіть не правої, для такого, як твій колишній? – очі Адама потемніли, між бровами залягли зморшки. 

– Іноді лікар буває хворим, а кондитер – голодним. – гірко усміхнувшись, перефразувала стару приказку я. 

– Думаю, ти просто прогуляла пари, де вивчалась тема аб’юзу. – Адам усміхнувся. 

– Я не прогулювала пари. Але тему, мабуть, засвоїла погано. Довелось потім робити це на практиці. Як і твоїй сестрі, так? 

– Марія… там ситуація геть інша. І те, що робить з нею Віктор – то в будь-якому разі краще, ніж самогубство, яке вона не раз намагалась скоїти до зустрічі з ним. 

– Через аварію? 

– Так. Відчувала вину… Віктор підтримав її, а потім став наче не опорою навіть, а хребтом для неї. 

– Але… іншим способом… без психологічного насилля…

– …нічого б не вийшло. Він намагався. Тому тільки так може тримати її в руках… Заради неї самої і Насті. 

– А Настя – це…

– Їх донька. Прийомна. Після аварії Марія не може мати дітей. Свого часу вони прийняли рішення удочерити дитину. Обрали Настю і вона стала їхнім промінчиком світла і надією. Але… катастрофи в житті Марії на цьому не закінчились… 

– Адаме! Нам обов'язково їхати до тебе додому? – спитала з надією, що він скаже “ні”. Але…

– Браслет завдяки Максу зняли, однак я досі під домашнім арештом. – миттєво зруйнував мої надії. 

– Шкода… 

– Ні не шкода, бо це мій дім, Дано! Що б там не сталося, і що б не довелось пережити – він – мій! – вперше Адам заговорив зі мною так різко. Отже, його дім для нього важливий. Чи, справа тут не в домі і для нього потрібно довести собі й своєму моторошному ворогові, що він не боїться? В такому випадку – це, мабуть, дурість, яка може вартувати його безпеки. 

“І твоєї теж, Дано!” – вже самій собі нагадала. 

– Вибач. Я не хотіла змушувати тебе до чогось… 

– Мене й не так легко змусити. – Адам, здається, заспокоївся і вже сам жалкував про свій спалах. – То що ти говорила про… голос… і те, що ти його чула? – вирішив перевести розмову, хоч теж в не надто приємне, але в інше русло. 

– Я теж чула голос… тріск вогню і чоловічий голос, що кликав… Звісно, вночі і на фоні того, що мені було відомо, це було не найприємніше відчуття. 

– Чому ти мені не сказала відразу? 

– Мусила обдумати сама. Боялась, ти подумаєш, що я або підігрую тобі, або, ще гірше – що я божевільна. 

– Я подумав про перше. На божевільну ти точно не схожа, надто виважена, розважлива, серйозна…

– Виважена і розважлива – хіба це не одне й теж? І хіба це про мене? – я засміялась, відчувши полегшення від того, що зараз Адам говорить зі мною спокійно, і не вважає мою розповідь невдалою терапією чи брехнею. 

– Про тебе. Мені легше поряд з людиною, яка твердо стоїть на ногах. Хоч і має минуле… – що це, натяк на те, що Адаму щось відомо про мене? 

– Всі мають минуле. Це нормально. – зітхнула я. 

– Гаразд, не будемо про це. – Адам вирішив піти назустріч і закрити неприємну мені тему? – Розкажи про той… голос… Що ти мала на увазі, коли кажеш, що шукала його? 

– Я знайома з одним дуже хорошим радіотехніком. Він дав прилад, який може шукати приховані… гаджети. Динаміки, стереосистеми вмонтовані, камери і таке інше. Я думала. що з його допомогою зможу знайти щось, що транслювало той голос. 

– Транслювало? Ти досі думаєш, що…

– Що хтось бажає звести тебе з розуму. Тепер, після того, що сталося з Нелею, думаю, це – абсолютно очевидно. 

– Ти права… Все це… лайно… І одна частина мене страшенно жалкує, що я втягнув тебе в це. А інша – радіє, що ти поряд, бо мені справді легше. Егоїстично легше…