26. 

Є миті, коли здається, що все буде добре завжди, що всі тривоги відступили і відкрили шлях до щастя. Але й є слова, які стають спусковим гачком, звучать, як постріл і нагадують, що казка може бути тільки в книзі, в житті ж все значно складніше і інакше. 

Цими словами стали “Неля пропала” Юрія. Як коротко розповів мені Адам, Неля та Юрій прийшли в його дім майже одночасно, коли вони з Марією та Всеволодом були малими дітьми. Обоє – з бідних родин з провінції, тут, в місті, знайшли своє місце і не захотіли нічого змінювати. Скільки часу провівши з сім'єю Білецьких, вони стали практично членами родини. А між ними особисто завжди були теплі стосунки. Можливо, навіть закоханість в часи молодості, хтозна. Вони дуже дорожили совєю роботою і ставленням господарів, щоб ризикувати цим заради почуттів. 

Свій висновок Юрій зробив, коли, не додзвонившись до Нелі, зателефонував її сусідці, яка сказала, що Неля ще з вечора не відповідає на дзвінки, й двері теж не відкриває, хоча в квартирі горить світло та працює телевізор. 

Сидячи в авто Адама, дивлячись, як він нервово вирулює з затору та жене свій позашляховик вузькими вуличками спального району, я думала про те, як могла дозволити собі так обманутись, забути, що ми з Адамом – не закохані вільні студенти, у яких є тільки вони  і більше – ніяких проблем? А його вороги, його минуле, про яке я нічого не знаю, загибель брата та ті кляті голоси? Воно ж не зникло нікуди від того, що нам було так добре разом? 

– Я знаю її, скільки пам'ятаю себе. – Адам говорив глухо, не відриваючи очей від дороги, та я була й рада цьому. Бо відчувала себе винною в тому,  що дозволила і собі, і йому відволіктись, ослабити всі захистні шари, і от, отримати такий удар. 

– Ми ще не знаємо… Можливо, Неля захворіла, телефон зламався, чи замок. Та безліч всього може бути! 

Неля, судячи по всьому, буквально жила на кухні. В неї навіть кімната поряд була. Вона в той фатальний ранок передала Адаму ліки. І вона ж могла бачити, хто підмінив їх, чи принаймні назвати тих, хто теоретично міг це зробити. Але питання тоді в іншому, як цей “хтось” дізнався, що таємниця ліків розкрита? Про це знали тільки ми вдвох і Макс. Він щойно дізнався, і от – Неля зникла… Збіг? Чи виток інформації? Чи… щось інше? 

– Я жалкую, що вплутав тебе в це… – слова Адама прозвучали громом, і я відразу додумала для них якісь додаткові і малоприємні мені сенси. – Я боюсь, що щось може статися… Що ти будеш в небезпеці, а я – не зможу тебе захистити. – додав він і я видихнула з полегшенням. Це не те, про що я подумала. Адам просто боїться за мене.

– Все буде добре. – сказала з натиском, кожну букву карбуючи. – І до того ж, якби ти не забрав мене з того офісу… Я б втратила себе остаточно. В тому кабінеті. В тій ролі. В тих стосунках. 

Адам мовчав, але перед тим, як рушити на зелений сигнал, уважно, вивчаюче глянув на мене. 

– Отакий я хріновий психолог, – розвела руками я. – Сама собі допомогти не могла. А ти зміг. Тому я теж в боргу перед тобою. 

– Навіть, якщо це так, ти сплатила свій борг. Ти врятувала мені життя, і врятувала мене від божевілля. І від психіатричної лікарні теж. Тепер в боржниках перед тобою я. 

***

Коли ми одночасно взялись за ручку дверей квартири Нелі, крижані мурахи поповзли по тілу, мабуть, теж в обох. Адам не став чекати, доки старенька сусідка повернеться з лікарні та знайде десь запасний ключ, що ввірила їй Неля. Благенький замок витримав всього два удари по дверях, хруснув, здавшись. 

Я не встигла зупинити його… Щойно прочинились двері, я відчула запах, який не сплутати ні з чим. Металевий, пронизливий, солодкий запах крові…

Миті, щоб ідентифікувати його вистачало, щоб випустити Адама з виду. Він вже був всередині маленької, пропахлої випічкою та ваніллю, ліками і цим клятим металевим запахом кімнатки. Наздогнавши, я схопила руку Адама, захотіла зупинити, але було надто пізно. Натомість, він сам, якимось дивним жестом, як дитину, щоб не побачила щось страшне, притис мене до своїх грудей, зі словами “Не дивись. Не треба”. Глухими, віддаленими, сказаними чужим голосом словами, однак з абсолютно чіткою силою і впевненістю в них… Так, наче тепер це він захищає мене, а не я його… 

Я відсторонилась, тримаючи його руку.

Неліна голова лежала на столі, просто поряд з печивом та чаєм. І якби не застигла чорнота, що ореолом розтеклась і загусла навколо неї на білій скатертині, можна було б подумати, що вона спить… 

Бризки на стіні трішки вище її голови говорили теж явно не на користь сну. 

Схоже, всього один постріл перервав її життя, наче старюща Мойра* (прим.автора: богиня долі в Древній Греції, за легендою, пряла нитку життя людини і коли її перерізала – життя завершувалось), перерізала її нитку… 

Але… 

Ні слідів боротьби, ні спроби встати… Схоже, Неля померла просто сидячи в своєму крісельці за столом, спокійною і навіть не зрозумівши, що сталося. На столі – одна чашка і ложка, але – два блюдечка з сервізу. Вбивця Нелі пив з нею чай, а потім прибрав з собою, але одне блюдечко залишив? Навіщо? 

Можливо тому, що блюдечко не мало відбитків чи інших слідів, і водночас – було натяком, що вбивця – свій? Що він поряд, і на десяток кроків вперед тих, хто його шукає? До того ж, замок до нашого візиту був неушкодженим. Отже, Неля впустила його до квартири? Значить, не просто знала, а довіряла й не боялась. Питання тоді, як він вийшов?