25. 

Остання ледь жевріюча в всепоглинаючому полум'ї бажання думка зупинитись проблиснула, коли Адам опинився наді мною, тримаючи вагу свого тіла на руках, що впирались в ліжко обабіч моєї шиї. На якусь мить ми обоє застигли, ловлячи погляди одне одного, шукаючи в них підтвердження, що ми обоє це бачимо, відчуваємо, та однаково прагнемо. 

Адамова спраглість іноді робила його рухи і ласки різкими, навіть грубуватими. Але це лише додавало дров в те полум'я, що повністю захопило мене і несло на  хвилях божевільної, невблаганної, мов лавина, насолоди. Я пояснювала собі його шалену спрагу тим, що він дуже довго був самотнім. Але чим тоді пояснити мені мою?

Андрій був моїм другим хлопцем і єдиним чоловіком. Та після наших ласк, душ – був моїм правилом. Та зараз, лежачи на плечі чоловіка, якого я ледь знаю і до того ж – свого першого пацієнта – я хотіла тільки одного. Якомога довше бути поряд, ловити рваний ритм його дихання, відчувати, як досі не заспокоюється його серце. 

Ні думок, ні слів, ні навіть почуття провини, яке я очікувала.

Нічого цього. Лиш відчуття, наче мене досі кудись несуть хвилі насолоди. 

Рука Адама ковзнула по моїй шиї, обережно поправила розтріпане волосся та ніжно промасажувала шкіру голови. Я замружилась від задоволення, а коли розплющила очі – зустрілась з його вивчаючим уважним поглядом. 

– Що? – спитала з нотками виклику. 

– Ще один етап божевілля… – Адам продовжував гладити мою голову, викликаючи тисячі приємних мурашок по всьому тілу. 

– Цей етап мені дуже сподобався… – я, наче давно вже не сором'язливий підліток, однак від свого відвертого зізнання залилась румянцем.  

– Відмовишся тепер допомагати мені? – грозові хмари в його погляді стали темнішими і відчутнішими. 

– Насправді тобі не потрібна моя допомога. Ти – здоровий, Адаме. Просто хтось хоче переконати тебе в зворотньому. 

– Навіть не знаю, що сказати. Усвідомити, що хтось мене настільки ненавидить – так собі відчуття. Але, щоб там не було, навіть якщо я здоровий... Ти мені потрібна… – ці слова змусили мене в несподіваному пориві ніжності прикласти палець до його губ. 

– Ти мені теж! А щодо допомоги… То тобі зараз радше потрібна допомога Макса, а не моя. 

– Макса? – в очах Адама зблиснув сміх. – Ну принаймні з ним до ліжка не дійде точно. 

– От бачиш – одні плюси! Тільки справи і нічого особистого! – засміялась я. 

Дивне відчуття. Все, що сталося між нами цієї ночі – так природньо і так потрібно було обом, що, здається, трансформувало, змінило нас до невпізнання. Звісно, все вже не буде, як було до цього, та хіба ми не заслужили право хоча б недовго насолодитись цією ейфорією? 

– Пробач… – від мого руху ковдра сповзла і відкрила мою руку з кількома невеликими, але виразними синцями трохи вище ліктя. 

– Дрібниці. В мене надто чутлива шкіра. 

– А я – незграбний ведмідь. – Адам гірко усміхнувся. 

– Не такий вже й незграбний! – я піднялась на ліктях та торкнулась в легкому поцілунку до його губ. Пора вже остаточно визнати, що мене вабить до нього, мов якимось супер-магнітом, як би я не пручалась і не протистояла самій собі…

Ми заснули в коконі зім’ятої постільної білизни майже під ранок. Мені снилось тепле море і його хвилі… 

А ранок приніс аромат кави і розплавленого сиру. 

Адама поруч не було, а його халат та моя білизни лежали дбайливо складені на пуфі біля ліжка. Загорнувшись в мякий фліс я пішла в ванну, та вибралась звідти вже оновленою і абсолютно щасливою. Трохи підсушила волосся рушником і спустилась вниз, впевнена, що побачу там Нелю. Однак на кухні порядкував Адам. Він був в легких домашніх штанах і без сорочки, чим змусив мене знову почервоніти від спогадів і нової хвилі бажання. 

– Я не знаю, що ти любиш, та й готувати не вмію. – трішки винувато розвів руками та показав на стіл. – Тому у нас кава і тости. Неля чомусь запізнюється. Не схоже на неї. 

– Можливо, справи якісь? – я вмостилась за столом і потягнулась до чашки. Кава була неймовірно смачна, хоча мені зараз і вода видалась би нектаром. 

Адам дістав телефон та набрав чийсь номер. Довгі гудки… 

– Дивно… – видихнув він. 

– Щось сталося? 

– Неля працює тут вже років 30. І жодного разу не запізнилась. Це на неї геть не схоже. 

Потроху тривога в словах Адама передалась і мені, та додала гіркоти смачній каві. 

– Може варто до неї поїхати? – спитала, відсунувши порцелянову чашку. 

Але відповідь прийшла сама собою. Звістку приніс Юрій, і цього разу в його очах не було ні іронії, ні впевненості. 

“Неля пропала!” – видихнув він, стривожено взявшись за поручні крісла, наче шукаючи в них опору…