24. 

По тілу від всього одного невинного дотику наче полум'я розлилось. І воно не гріло – спопеляло.

– Адаме, я… – слова вирвались глухо, якось жалібно…

Один жест, і він, навіть не напружуючись особливо, притягнув мене до себе. 

– Скажи, що це був спосіб терапії! – прохрипів, пропалюючи мене поглядом, що враз небезпечно потемнів. 

– Я чула! Я не брешу тобі! – відчула, як нездоровим рум'янцем спалахнуло обличчя. 

Його рука стисла мою кисть сильніше. До болю. 

Ще ривок – і тепер я впираюсь в його кам'яні груди так сильно і близько, що відчуваю шалений стук його серця. 

До біса голоси, звуки, до біса все! Я вже не пам'ятаю, хто перший із нас зробив цей крок – дозволив іншому діяти. Я? Чи він? Хіба це важливо? 

Губи Адама накривають мої, зминають, несучи з собою навіть легкий, та дуже приємний біль. Він не цілує мене – він забувається в мені, в поцілунку, в цьому дотику до губ. Ніколи в житті, ніде і ні з ким я не те що не відчувала, не думала, що поцілунок, всього один поцілунок, якщо так можна назвати його хижий, інстинктивний, звіриний дотик, може викликати таке безумство, розлити по жилах не кров, а лаву. 

Я обм'якла в його руках. Стала “його” ще до того, як це сталося остаточно, фізично. З мене просто витягнули той сталевий скелет, який був моїм орієнтиром, та водночас змушував жити не своїм життям. Не бути собою. 

А яка вона я? Насправді? Невже ось така, настільки беззахистна, відкрита, віддана чоловікові, що потребував моєї допомоги, та зараз сам допомагає, показуючи, як я бажана ним? 

Одна рука Адама опинилась на моїй потилиці, притримала, притисла, не дала відсторонитись. Між пальцями заплуталось волосся, боляче, хижо… Як його губи і язик, що в одну мить повністю заполонили, завоювали. 

Десь глухо билась думка, що нам не можна, що це – неправильно і небезпечно, порочно і легковажно. 

Та що та думка, проти сили його рук, що своїми дотиками робили мене плавким металом в його волі. Розтопленим – роби, що бажаєш, гарячим – горіти, то разом! 

Коли наші губи розімкнулись, даючи нам обом можливість видихнути, я ще хотіла зупинити його. Чи – себе? 

Та замiсть цього, глухим стогоном вирвалось “О, Адаме”...

Це був той ключ, той пароль, що змусив його діяти. 

Адам не розв'язав, а розірвав тоненький поясок його ж халата на мені, і різко скинув його з моїх плечей. Я була в білизні, а відчувала себе – наче без. Оголена, відверта, відкрита йому. Я більше не зупиняла, не говорила, не думала. Стояла перед ним, ловлячи кожен його спраглий рух, кожен жест. 

Миттєві чари, марево замішане на тривозі і сумнівах спало, коли його пальці скинули бретельки ліфа з моїх плечей…

І тоді я зрозуміла, що остаточно втратила голову, і вороття назад немає. І тому мої пальці тепер плутались в клятих гудзиках його сорочки, ледь не відриваючи їх. 

Я бачила його без одягу, я знала, яка на дотик його шкіра, але тоді, у ванній все було по-іншому. А зараз, нарешті стягнувши сорочку, я припала губами до шкіри на його грудях. Там – де билося серце…