23. 

Коли я  побачила його і переляканих собак біля ліжка, то зрозуміла, що все те, що ми з ним робили, все, чого досягли, змогли виправити – пішло коту під хвіст. Він був настільки блідий, що його обличчя здавалось неживим. Та найстрашніше було не це. Найбільше мене лякали його очі. Повні жаху і болю… Здається, зараз він був ще глибше в трясовині відчаю, ніж коли  вперше прийшов до нас з Андрієм. Він наче зміг вибратись, майже вийшов на впевнену, надійну сушу, а потім провалився знову, і цього разу глибоко, вже по саму шию. В якусь мить мені здалося, що я  вже не зможу йому допомогти. Та на щастя я мала аргумент, який допоможе. Принаймні так мені тоді здавалося. 

– Адаме! Подивись на мене! Я поруч! Це я, подивись! – я схопила його за плечі, намагаючись привести до тями, з усіх сил струснула. Він не реагував. Дивився крізь мене своїми темними, і, певно, колись до біса звабливим очима, які зараз не виражали абсолютно нічого. Я струснула його ще раз. І… вперше почула попереджувальне гарчання одного з псів. 

Я знала, що граю зараз з вогнем. Знала, що не можу з впевненістю поставити на те, що він випірне з його особистої трясовини. Тієї, що хтось ретельно готував саме для нього. Але не мала іншого вибору. Тому знову різко струснула його. Тепер вже обидва пси, показавши мені свої саблезубі пащеки, підійшли ближче. Я могла заговорити до них, і, впевнена, вони б зрозуміли, та не робила цього. Тому що зупинити їх мав господар, а для цього йому потрібно було отямитись, чорт забирай! 

Ще раз, і ще раз я трусила його за плечі, дивлячись, як собаки повільно наближаються. Їм зовсім не хотілось атакувати. Можливо, я їм навіть трішки подобалась, та вони мусили це зробити. А я відверто провокувала їх далі, розуміючи, якщо прогадаю зараз, якщо помилюсь – все закінчиться дуже сумно для мене. 

Басовите “Гав!” розрізало напружену, як струна, тишу. І Грей і Макс були в секунді, щоб кинутись на мене та, якщо не розірвати, то точно щось зламати вагою своїх тренованих напружених і готових до захисту господаря тіл. 

– Сидіти!! – голос Адама змусив здригнутись нас трьох. Собаки знічено сіли. Шерсть на їхніх загривках стояла частоколом, додаючи їм грізності і ваги. 

Сидіти!

Сидіти, чорт забирай!

Як же звичайне слово, звичайна команда може лунати такою музикою! 

Я повільно видихнула, відпускаючи плечі Адама, більше не роблячи різких рухів, сіла на ліжко поруч. Собаки поволі заспокоювались, лиш зосереджених поглядів з мене не зводили. 

Дуже повільно я зовсім вже не професійним жестом запустила руку в волосся Адама, іншою провела по його неголеній колючій щоці. 

“Я поряд… Я з тобою…” – глухо прошепотіла, і нарешті побачила, як в його погляд повільно повертається життя… 

Цього разу Адам повертався значно важче. Можливо тому, що після лікарні вирішив, що цих голосів більше не буде? Не чекав, а вони вдарили в спину, зненацька? 

– Я не можу так! Дано, це мене вбиває. – він говорив глухо, монотонно, дивлячись наче крізь мене в одну точку. – Я… я не хочу щоб ти мене бачила таким. Слабаком, що божеволіє, або вже збожеволів… 

Я слухала мовчки, тримаючи його за плечі, і відчувала, як його шкіра поволі відігрівається під моїми руками. Він повертався до життя, але повертався важко і надто малесенькими кроками… 

– Адаме, ти – не слабак. І не божевільний. Невже випадок з таблетками тобі нічого не пояснив? 

– Пояснив? – все ж він був поки не зі мною. Далеко… І не все розумів та сприймав. Та я розуміла, що мушу зараз розповісти йому. Це має допомогти! 

– Ти – не божевільний! Про це каже мій досвід, мої знання, мої чуття. А ще  те – що хтось дуже хоче зробити тебе божевільним. Зламати!

Адам мовчав. 

– Хтось бажає тобі зла, страшного, аж до повного знищення. Знаєш, я думала, що це заради грошей. Та ця людина… чи не людина робить це з такою підступністю, що я починаю сумніватись в її мотивах. Заради грошей так не чинять… Надто жорстоко. Можливо, це помста? Хтось хоче помститись тобі? 

– Помста? – нарешті його погляд став живим і звичним. Тепер в ньому навіть цікавість почала з'являтись. 

– Саме так. Гроші, ревнощі і помста – основні мотиви всіх злочинів. В тебе є хтось, хто бажав би помститись тобі? 

– Я не святий. Але не можу сказати, що в мене багато ворогів. Тим більше таких, щоб бажали… мені смерті. Є конкуренти по бізнесу. Є брат з сестрою, яким я заважаю тонути в  болоті та не ділюсь тим, що вони розвіють на вітрі в своїх притонах. Але… я не знаю Дано. Я нікому аж так не насолив. 

– Дивись – я дістала з кишені “Мисливця за привидами”. 

– Що це? 

– Мисливець на магнітні поля. Він шукає техніку. Динаміки наприклад, які б транслювали голоси… 

– Динаміки? 

– Пробач, я не сказала тобі… В першу ніч, коли ми спали тут…вдвох… Я теж чула голос. 

– Що?? – Адам шоковано відсторонився від мене. Наче відсахнувся. 

– Тріск полум'я… Глухий, але відчутний. А потім голос, що кликав тебе… 

– Це терапія зараз? Якась нова методика? 

– Терапія? Ні, я просто…