22. 

Я залишилась на кухні, готувати вечерю, а Адам пішов відчиняти. На шастя, цікавість не встигла мене остаточно загризти, бо знайомий голос відповів на питання, хто ж там.
Мій “добрий знайомий”, Макс про щось басовито і голосно говорив Адаму. За шумом кавомашини та яєшні з беконом на сковорідці, слів було не розібрати. 

Та врешті я й не прислухалась. Моє завдання – працювати з психологічним станом Адама, а розслідуваннями і всім з ними пов'язаним – хай займається поліція. 

Однак, Макс так не думав. Про що й заявив, щойно переступив поріг кухні. 

– О, і твоя лялечка тут! – фамільярно поплескав мене по плечі і вмостився за столиком. – Вибачайте, що пізно. Я з новинами і не надовго. 

– Давай розповідай! – Адам похмуро глянув на нього. 

– Ну справа тут така, що з підозрюваного ти тепер перекваліфіковуєшся на жертву. Отже, тобі навіть підписку про невиїзд анулюють скоро. Вільна птаха! Майже. Твоя лялечка – молодець! Справилась краще трьох копів, що робили обшук тут.

– По-перше я – не лялечка! – зиркнула на Макса сердито. 

– А по-друге? – флегматично взяв він печиво з вази та захрумтів ним. 

– А по-друге, флакон могли підкинути після обшуку. 

– Гарно мислиш. Я навіть заздрю Адаму. Мені б таких людей в команду. А то понабирали з вулиці остолопів. Не хочеш в поліцію, до речі? 

– В дитинстві мріяла. 

– Оо, мрії повинні збуватись!

– … вчасно. – по-своєму завершила фразу. 

– Не посперечаєшся. Добре, в двох словах: експертиза підтвердила про концентрацію. Зараз намагаються знайти щось, щоб натякнуло на “виробника” цього дива. Шанси мінімальні, та все ж є. Це б дало ниточку. Хоча я б почав цей клубок мотати з тих, хто в домі буває. 

– Ти хочеш сказати, мене хотіли вбити мої рідні? – Адам пропалив Макса поглядом, повним… хотілося б, щоб подиву, але ні. Там скоріше була така гіркота, що мені стало моторошно. Отже, він не дивується Максовій теорії. Він хотів би, щоб вона була помилковою, однак… Надто багато стрілочок вказують на її вірогідність та правильність. 

– Нічого я не хочу сказати. Чекаю від тебе список людей, які були тут останні 4 дні.

– Марія і її Віктор, здається заходив. Неля, Юрій. Садівник ще, але він в дім  не заходить. Ігор двічі був. Неля його годувала. Все. – Адам важко зітхнув. 

– Ну що ж, буде мені робота. 

– Ти збираєшся їх всіх на допит викликати?

– Я б почав з твого непутьового Ігоря. А там подивимось. Однак, ти ж розумієш, що в тебе фортеця тут, охоронець, вовкодави твої розміром з теля. Вони б когось чужого розшматували й оком не моргнули! 

– Без команди ні. Затримали б. Якби смикався, могли б пару раз прикусити, але не більше.

– Вірю! Але перевіряти не стану! Добре, не буду заважати! Смачного, чи що…

– Ходімо, проведу тебе. 

Коли Адам і Макс вийшли, я згадала про трохи підгорілу яєшню та вимкнула її. І це в цілковитій тиші дало мені почути слова Макса: “А ти за лялькою своєю наглядай. В неї теж не все так чисто, як тобі хотілося б”...

***

Адам так старанно робив вигляд, що нічого цікавого йому Макс на прощання не сказав, що я й сама майже в це повірила. Однак, нам дійсно було про що поговорити, і з чим разом розбиратись. Тому я мовчки поставила нехитру вечерю на стіл та сіла навпроти Адама. Звісно, сидіти поряд було б зручніше, та після останньої нашої розмови в провокативній близькості, я цієї близькості бажала не допускати. Принаймні зараз. 

– Твій… хлопець, – Адам відпив гарячий чай, вдаючи, що паузу робить саме тому, – Він тебе не шукає? 

– Я б не хотіла про це говорити. – підняла нарешті на нього очі, намагаючись бодай ними сказати, що цю тему я обговорювати не готова. 

– І все ж? 

– Я сказала, що поїду до батьків. 

– Ясно. Перш ніж ми продовжимо нашу… співпрацю, я хочу ще раз вибачитись за те, як вона почалась. – дивно, Адам вибачався, та водночас його очі говорили, що він ні краплі не шкодує про те, що привіз мене сюди майже силою. 

– Ми це обговорювали. Не варто. Ти був у відчаї. 

– Я і зараз у відчаї. Знаєш, моє життя ніколи не було щасливим. Однак воно було прогнозованим і зрозумілим. Я все міг пояснити законами логіки, фізики, та хоч бухгалтерії – але міг. А після… після того, що сталося з Севою, після снів і голосів… Я думав, що остаточно збожеволів. Тому шукав людину, яка мені це підтвердить. 

– І що було б потім, якби ти отримав підтвердження? 

– Я його отримав. Від твого хлопця. 

– Але не зупинився. 

– Бо він не був в моїх очах компетентним.

– Тільки тому? 

– І тому, що поряд з ним був справжній професіонал. Хоч і не в психіатрії, та все ж. 

– Ти так впевнений, що я професіонал?  

– Я шукав інфу про тебе. І, те що знайшов, мені сподобалось. Я повірив, що ти мені допоможеш. А потім ті таблетки. Знаєш, це боляче, коли всі не те що тобі не вірять, а переконують, що ти сам щось зробив. Щось страшне. І ти починаєш остаточно ламатись під цим гнітом. Починаєш вірити вже не собі. І знаєш, коли на бік тих, інших перейшла і ти – мені чогось було найгірше. 

– Пробач… – я ледь вимовила це, знітившись під гіркотою в його погляді та голосі. 

– Ти вже вибачилась, реабілітувавши та врятувавши мене. Вкотре. Я тепер навіть не підозрюваний. Це краще слів чи вибачень.