21. 

Нас зустрів охоронець, що поряд з господарем будинку враз розгубив свою іронічність та пиху, і – ротвейлери. Собаки, наче відчувши, повернення господаря, чекали його і кинулись назустріч, щойно він переступив поріг. Було приємно дивитись, як Адам, хай лиш кутиками губ, та усміхається їм. А собаки з грізних охоронців дозволили собі ненадовго перетворитись на грайливих щенят, відштовхуючи один одного, намагались вистрибнути на господаря, за яким засумували. 

На мене вони абсолютно не реагували, та це було навіть добре. Якби вважали мене загрозою, чи ворогом – тримали б у фокусі уваги. 

Величезний будинок всередині пахнув пусткою. Лунка тиша тиснула на напружені нерви. 

– Неля приїде завтра. – випередивши мої питання, пояснив Адам. – Тому доведеться вечерю готувати самим. 

– Не страшно. Я можу щось приготувати. 

– Любиш кухню? 

– Чесно? 

– Чесно. 

– Ненавиджу! – випалила і ми обоє криво усміхнулись. Готувати мені доводилось вдома братику, доки батьки були на роботі. Потім – Андрію, який до того ж був страшенно перебірливим. Тож не дивно, що кухня стала асоціюватись з якоюсь каторгою. Але тут, в будинку Адама вона була схожа на студію для кулінарного шоу: безліч побутової техніки, посудомийка, в холодильнику – гора продуктів (я зазирала туди, коли шукала ліки). 

– Тоді можемо вдвох щось… – Адам не договорив, замовк якось знічено, винувато і розгублено водночас. 

– Я справлюсь! – розірвала не надто приємну тишу, не розуміючи, що так різко змінило його стан. 

– Допоможу. – Адам виглядав трохи блідіше звичного, та тон його голосу натякав на те, що відмова не приймається. Тут вже і я себе підловила на цьому “звичайного”. А я знаю, який він звичайно? Ми ж знайомі всього кілька днів! Але я ловлю всі зміни емоцій на його похмурому, давно неголеному обличчі, переймаюсь його станом та шукаю привидів в його спальні. Вже промовчу про наше “знайомство”... 

– Я не подякував тобі, Дано… – тепер вже Адам позбавляв нас від незатишної, незручної мовчанки. 

– І не треба дякувати. Невже ти думаєш, що я просто стояла б і дивилась… – я не договорила, бо Адам підійшов надто близько, заполонивши собою весь простір переді мною. Від нього пахло лікарнею, однак навіть запах антисептиків повністю не перебивав ледь вловимі нотки його неймовірно привабливого парфуму зі східними нотками. 

– Ти за два дні зробила для мене більше, ніж найближчі мої люди. – його голос став значно нижчим, хрипкішим. Наче йому важко було говорити. – Чому? – зловив мій погляд, спершись руками на стільницю збоку. Як тоді, коли благав про допомогу, тільки зараз його вела цікавість і ще щось нове, і поки незрозуміле нам обом. 

– Бо ти… нервово прикусивши губу почала я, – попросив! 

– Тільки тому? – Ще півкроку, і тепер ми обличчям до обличчя, надто близько, що, можливо, комусь іншому на моєму місці, варто б почати боятись, але ж це я. І по моїх нервах зараз біжить не страх, а… збудження від цієї провокативної близькості та питання. 

– Не тільки… – я спробувала віднайти в собі розуміння, що я – психолог. Спеціаліст, а не людина з вулиці, і мушу про роботу думати. Про результат… Роботи… а не про те, настільки йому личить його неголеність, та як владно він виглядає, якою чоловічою аурою огортає мене. 

Ні, Дано, тебе дуже сильно несе. Не туди. Хапайся за кермо і вмикай голову! 

– Щодо ліків… – повертаючи голосу залишки впевненості почала я тему, яка точно змусить нас обох позбутись цієї мани, – Їх підмінив хтось, хто приходить в… твій дім… – говорити було важко, бо серце просто вилітало з грудей. – Список людей… ну ти можеш скласти для поліції, щоб вони…

Я не змогла договорити. Бо руки Адама зі стільниці перемістились на мої плечі. Лягли на них гарячою і дуже приємною, бажаною вагою… 

Басовитий гавкіт собак не відразу зруйнував те марево, що поглинуло нас обох одночасно. І хай би ще Адама, він – на межі свідомого та підсвідомого, стомлений, виснажений, надламаний. А я про що думаю? Що собі дозволяю? 

Все ж Адам відсторонився. Ми обоє розуміли, що собаки так просто голос не подають. І, як доказ цьому, у вхідні двері хтось голосно загрюкав…