20. 

Таксі везло нас за адресою, яку назвав Адам. І я розуміла, що ні біса це не додому, та вкотре пожалкувала, що розповіла Адаму про ліки. Надто рано. 

Та все ж я вирішила увімкнути режим спостерігача та не заважати. Роботи в нас з Адамом – гори! Тож, хай краще спустить пару зараз, та буде значно пластичнішим потім. 

Лише побачивши багатоквартирний будиночок в спальному і, судячи по стану двору, не надто благополучному районі, я зрозуміла, що передчуття мене не обманювало, і не дарма натякало на неприємності. 

– Почекаєш мене тут, у машині. – Адам не спитав, скоріш наказав. 

– Ні, я піду з тобою! – не чекаючи заперечень, вибралась з теплого салону таксі в вологу передвесняну прохолоду вулиці. 

– Добре! – буркнув він не тому, що дійсно з моїм рішенням погодився, а тому, що йому було не до мене. Якась сліпа впевненість вела його до того, кого він вважав винним в замахові на життя, а може й – в убивстві брата. 

Обдерті двері квартири, в яку він, не користуючись дзвінком, грюкав кулаками, лише підтвердили здогад, що ми точно не на званий вечір прийшли. 

Нарешті двері відкрились, а квартира дихнула на нас запахом брудного одягу, алкоголю та диму. Її власник, хитаючись, намагався сфокусуватись на нас. Худющий чоловік невизначеного віку, блідий, в розтягнутій футболці та шортах, зі скуйовдженим волоссям і червоними очима, здавалося, так і не розумів, хто ми й чого прийшли. Про це красномовно говорив його блукаючий розсіяний погляд, та неприродно розширені зіниці. 

– Шо треба? – врешті видав він і це стало для Адама зірваним запобіжником. Він згріб своєю ручищею брудну футболку на впалих грудях чоловіка та піднявши його, різко спер на стіну брудного коридорчику квартири. Від несподіванки я здригнулась, та все ж, зібралась і зробила крок в квартиру. Щоб там не було, “світитись” в коридорі не варто. 

– Хочеш позбутись мене, с...а?! – прогарчав Адам просто в обличчя чоловікові, що побіліло ще більше. 

– Пусти! – прохрипів той у відповідь, а я, побачивши, настільки від блідий, подумала, що його зношене тіло зараз просто не витримає такого поводження. 

– Адаме! – сказала не голосно, та він, здається, почув мене. – Відпусти його! – наказала твердіше, торкнувшись його вільної руки. Мій дотик справив на Адама враження електрошоку. Він таки відпустив бідолагу. 

– Братик завітав? – одурманено усміхнувся той, нарешті потроху отямлюючись та поправляючи футболку. 

– Я тобі не братик, тварюко! – від ненависті в голосі мого підопічного мурахи пробіглись шкірою. І розуміння – що я надто мало знаю Адама. Не всі сторони мені відомі, далеко не всі…

– Чого треба? – господар квартирки досить розумно відійшов в її захаращене нутро, тримаючись від Адама подалі. 

Братик? Значить – це один зі спадкоємців Білецьких? 

– Чого треба тобі? Грошей? Так ти скажи, скільки, я тобі дам, тільки за умови, що ти звалиш з міста, або й з країни. – здається, спалах люті Адама тепер пройшов, принаймні його тон звучав значно рівніше, спокійніше і на цього нещасного він вже не кидався. 

– Ігоре? Хто там? – хрипкий жіночий голос пролунав несподівано, а його власниця з довжелезним білявим волоссям визирнула з ванної. На ній був лише легкий халат, що майже нічого не приховував, та вона й не соромилась особливо. Власне, як на її немолодий вік соромитись дійсно не було чого, виглядала вона гарно, і явно не без допомоги пластичного хірурга в області декольте. 

– Адаме? – розширила величезні нафарбовані очі. 

– І ти тут? – Адам опустив голову, потираючи перенісся. – От і добре! Буде в нас зараз сімейна вечеря! – з огидою кинув. 

– Ми тебе не запрошували! – фиркнула жінка, нарешті затягнувши поясок халату сильніше. 

– Я сам себе запросив! І у вас обох є вибір. Або зі мною говорити, або з копами. А останні, думаю, багато цікавого у вас найдуть! 

– Не починай! Ігор зав’язав! 

– Я бачу! Ледь на ногах стоїть! 

– Адаме! Не нуди! Кажи, чого приперся! – перебила його блондинка і, нарешті помітивши мене, ковзнула абсолютно нейтральним поглядом. 

– В братика свого спитай. Який мене отруїти хотів! 

– Що?? Адаме, ти що перепив? У вас з Сєвою це сімейне? 

– Не смій нічого про Сєву говорити! – очі Адама потемніли, та я встигла схопити його за руку та стиснути її, навмисно боляче впившись нігтями в шкіру. – Ігор був у нас в той вечір, коли загинув Сєва! А потім прийшов просити грошей за день до того, як виявилось, що мої ліки хтось підмінив паленим фальсифікатом! А хто у нас у торгашів нарколайном і днює і ночує? Не підкажеш? 

– Це маячня повна, ти геть звихнувся! – підвищила голос жінка. 

– Та невже? А те, що я ледь не здох, теж маячня? 

– Та йди до біса! Чого ти хочеш? – вибухнула і блондинка. 

– Імя торгаша! І – щоб ви звалили звідси! З міста, з країни, все-одно!

– Який ти розумний! Звалимо, коли отримаємо свою частку спадку! 

– До оформлення чекати ще місяць. Я можу вам її сплатити. Обом. Але з умовою.