19.

Дивне відчуття, коли розум каже зупинитись і поспостерігати, а емоції беруть гору та змушують діяти. 

Марія…  

Чимось неймовірно схожа на Адама, і водночас категорично не схожа. Я досі не бачила їх разом, а тепер, коли побачила обох одночасно, зрозуміла, що в них спільного й відмінного. Марія, вона зламана. Морально знищена, Чимось, чи кимось… А її брат зараз теж на шляху до цього. Він то наближається до цієї лінії, за якою матиме таку ж пустоту в очах, як і сестра, то віддаляється. Але поки такими дрібними кроками, що будь що, деталь, чи вчинок, чи навіть слово – легко можуть повернути його назад. І я бачила, настільки він віддалився від прірви, коли побачив мене. Справа, звісно, не в самій мені, а в тому, що я повернулась, стала на його бік, повірила йому. Я – як соломинка, за яку він тримається. А от слова Марії – то канат, який зараз потягне його назад. 

– Я поки дієздатний, доведеться тобі почекати. – до жаху холодно й спокійно відповів їй Адам. 

– Дієздатний? Ти дієздатний?! – Марія кинулась до нього, та застигла просто в міліметрах від його обличчя. Її очі палали, щоки були хворобливо блідими. Шрами від операції тепер проступали навіть крізь професійний макіяж. 

– Так. Заспокойся, не влаштовуй тут сцен. 

– Так як ти, хотів заспокоїтись? Скласти руки й чекати, доки завершиш почате?! Ну вже ні! Я цього не дозволю! – істеричні нотки в голосі цієї жінки починали дратувати навіть мене. Кілька поодиноких пацієнтів зацікавлено поглядали на нас з іншого краю коридору. 

– Маріє, лікар дозволив мені їхати. Тому заспокойся. Я не хворий, але від твоїх криків мені стає ще паскудніше. – вкотре здивував мене своєю витримкою Адам. – Їдь до Віктора, до Насті, ти їм потрібна. 

– А тобі – ні? – після згадки про Віктора та Настю (цікаво, хто вона, до речі), Марія враз ні, не заспокоїлась, скоріш, зів’яла… Стала схожа на кульку, з якої вийшло повітря. 

– Їм – більше. – Адам зітхнув. – Я в нормі, Марі. Майже в нормі. Зі мною буде лікар. Психолог. Познайомся, це Дана, – кивнув мені, наче згадавши про те, що я є тут теж є. 

– Психолог? Вона? – Марія пропалила мене поглядом. 

– Так, і мені було легше, коли ми почали працювати. 

– Настільки легше, що ти випив тижневу норму ліків?! – знову її голос набрав сили. 

– Я не пив нічого! – тепер спалахнув і Адам. А я – зрозуміла, що він так довго не протримається. 

– Адам не має ні нахилу, ні бажання самогубства. Ми робили тести, вони кажуть, що ваш брат – борець і не збирається здаватись, – почала я спокійно, намагаючись відчути грунт під ногами у спілкуванні з Марією. 

– Твої тести не працюють! Бо інакше б передбачили, що він… – Марія затнулась. За її істеричністю було важко зрозуміти, що вона відчуває, що думає. Можливо, це – дійсно турбота за брата? 

– Нам треба йти. Я дуже хочу додому. – нарешті зупинив цю безрезультатну розмову Адам.  – І тобі раджу. Взяти таксі? 

– Сама справлюсь! А ти – ковзнула по мені очима, наче я була – якесь прикре непорозуміння на її шляху, – якщо щось станеться з Адамом… Ти не те що диплома і практики не матимеш… Я тебе з-під землі діст…

– Маріє! – сталеві нотки в голосі Адама змусили її замовкнути. – Припини! – додав холодно і на якусь мить став схожим на сестру. 

***
Я змогла видихнути, тільки коли ми опинились на подвір'ї лікарні. Марія не пішла за нами, можливо, вирішила зайти до лікаря, не знаю. Та від хвилинного спілкування з нею я відчувала себе неймовірно втомленою і виснаженою. 

– Пробач. – Адам спіймав мою руку, коли я дістала телефон, щоб викликати таксі. Його дотик наче обпалив мою шкіру, може тому, що був надто неочікуваний? 

– Все добре. – змогла промовити, отямившись. 

– Вона просто дуже боїться, що втратить ще одного брата… А ти... ти не уявляєш, як я вдячний, що ти повернулась! 

– Ти ще не знаєш чому. А я не знаю, чи варто тобі говорити зараз. 

– Зараз – це все, що в мене є. Говори! 

– В двох словах: твої ліки… їх підмінили концентратом. Підробкою… З аналогічною діючою речовиною, але дуже великою її кількістю… Ти не труїв себе, тебе хотіли вбити, Адаме. 

– Он як… – Адам зробив крок до обдертої лави та сів на неї. – Он як… Це тому ти повернулась? 

– Так… і не тільки…

– Вбити… Що ж, Дано, я навіть знаю хто… – вразив мене не словами, а болем, який звучав в них…