18. 

Іноді я сумніваюсь у своєму професіоналізмі. Особливо, коли сама не можу впоратись з власними емоціями. Саме так було і зараз. Я бігла по східцях до палати Адама, як на крилах, не помічаючи нікого і нічого навкруги. Мені не лише дуже хотілось поділитись з ним тим, про що дізналась, але й вибачитись за свою недовіру… 

Та поки зробити це мені не судилось. І я застигла просто в дверях, побачивши там похмурого копа Макса та лікаря, що щось емоційно розповідав. 

– Ми не можемо залишити це так! Пацієнту потрібна кваліфікована допомога, але він відмовляється від госпіталізації в психіатричну клініку! – лікар стояв, схрестивши руки на грудях та, певно, не вперше повторював це Максу. 

– Пацієнт не агресивний та не викликає загрози для інших! – відбивав його удар Макс. 

Здається, я зрозуміла, про що мова. Звісно, після всіх аналізів, лікар вважає, як і я… на жаль, дати йому результати роботи Саші я не могла. Підставила б його…

Але могла дещо інше. 

– Доброго дня! – пройшла впевненим кроком до ліжка Адама, стала поруч, торкнувшись його руки. 

– Мене звати Дана, я – психолог Адама, і ми вже почали працювати та маємо результат. – вимовила чітко і залишилась задоволена враженням, яке викликали мої слова у Макса і не лише. Не дивилась я поки тільки на Адама. Бо тоді б не втримала свій покер фейс. 

– Он як. У Адама вже є психолог? – підняв одну брову лікар. 

– Саме так! Можу показати вам цифрову копію диплому. Він у мене з відзнакою!

– І дозволом на психотерапію? 

– Ні. Однак моєму клієнту це не потрібно. Але потрібно вам, щоб зняти з себе всі моральні питання! – іноді, в мені оживає якась інша Дана. Вона – йде в атаку тоді, коли в звичайної коліна від страху та тривоги тремтять. Так і зараз сталося. 

– Що ж… Ви праві. Тоді я попрошу вас заповнити деякі документи, і ми дійсно зможемо відпустити пана Білецького додому, під ваш нагляд. 

– Прекрасно! – ми з Максом обмінялись переможними поглядами. 

– Але якщо станеться друга спроба… Якщо “Швидка” не встигне, ви розумієте, що це буде на вашій совісті? 

– Розумію! А зараз я хочу завершити роботу з паперами! – атакувала далі, поки вистачало моральних сил на це. 

***

Папери та анкети зайняли кілька хвилин. В палату я повернулась вже з ними, та дозволом їхати. Макса вже не було, а я, розтративши свою впевненість та апломб такої собі акули, підійшла до Адама вже в своєму звичному амплуа. 

Він був дуже блідий… Стомлений… Майже зламаний. Мовчки дивився на мене, ще остаточно не розуміючи, що відбувається. 

– Адаме! – взяла його руку в свою, спіймала трохи здивований погляд. – Я вірю тобі! Ти дійсно… не збирався йти… – наші очі знову на мить зустрілись, а ми – застигли. Відчуття, наче по тілу пробіг струм, змусило нервово стиснути свою руку на його кисті… 

– Дякую тобі… – глухо відповів він… 

Я намагалась іти лікарняним коридором якомога швидше недаремно. Як відчувала, що тут лишатись не варто. Марія, що випірнула мені назустріч з бокового коридорчика, схопила брата за руку, мов хижак здобич. 

– Куди ти зібрався? – сердито прошипіла вона. – Я дала згоду на твою госпіталізацію в психіатричну клініку! – додала безкомпромісно.