16. 

Квартирка, в якій ми з Андрієм мали щасливо жити разом, пахла свіжим ремонтом та його парфумами. Надто солодкими і претензійними. Ніколи не любила цей запах, але сама йому купувала, бо він визнавав тільки їх. Зараз жовту баночку на дзеркалі хотілось запустити в те саме дзеркало. 

Та натомість я знайшла свою студентську сумку, почала складати туди свої речі. На щастя, їх у мене було небагато. Та й розкласти все я ще не встигла, чому теж раділа. В якусь мить я зрозуміла, що не хочу не те що говорити з Андрієм, чи працювати з ним, ні, я зрозуміла – що не хочу його бачити. Може тут грав в мені і страх, що побачу – задумаюсь, похитнусь, не повірю у твердість свого рішення… 

За хвилин двадцять всі мої речі були в сумці та ще одному пакеті. Вкотре оглянувши квартиру, я вражено відмітила, настільки багато тут одягу, гаджетів, різних дрібниць Андрія, і як контрастно мало – мого. 

Але – це на краще. Бо де мені жити далі – я незнаю. Спочатку готель, далі – інформація від Саші, після якої я вирішу, залишатися тут, чи їхати до батьків або до Києва на пошуки роботи. Тож багато з собою везти все-одно б не вийшло. 

Вже по дорозі до дверей, я не стрималась і змахнула жовтий флакон рукою. Мов сердита кішка збиває з краю столу речі лапою! Він на жаль не розбився, покотився десь під старомодну тумбу, наостанок нагадавши про себе приторно-солодкими нотками. От і все. Ключі лишились на місці парфумів, а двері за моєю спиною зачинились автоматично. 

В готелі було неймовірно холодно і якось… самотньо. Останні п'ять років мого життя я постійно була зайнята Андрієм. Допоможи, приготуй, зроби за двох роботи по навчанні… Потім – кабінет. Приміщення шукала я, оформлювала всі дозволи – теж я. І от, в якості подяки, мені щедрим жестом дозволили залишитись в якості ледь не прибиральниці. 

"Таке життя, Дано!" – зітхнула я, та переодягнувшись в улюблену домашню піжаму, сіла в крісло з ноутбуком. Його мені подарував Андрій, однак я не настільки горда, щоб відмовлятись від такого потрібного подарунку. Буде мені компенсацією за дипломну. Власне, якби він її “замовив”, то за ті кошти можна було б і два таких ноутбуки купити. 

А тим часом я вирішила зайняти себе роботою, та побільше довідатись про рідню Адама. Все ж, це відволікає і може бути корисним. 

Першою я знайшла в соцмережі Марію. Марія Білецька не надто ділилась особистим, та з її акаунта я дізналась, що вона – власниця двох найбільших у місті салонів краси “Вікірія”. Схоже, назва створена з їх з Віктором імен. Як романтично! Але на цьому й все. Хіба що, один із її нещодавно поширених постів-спогадів привернув увагу, продемонструвавши сестру Адама в лікарняній палаті з бинтами на обличчі та підписом: “Я повертаюсь!”... Цікаво… Я запам'ятала дату та вирішила, що треба спитати в Адама. 

Тепер Віктор. Він, на щастя, позалишав "сердечки" під всім постами дружини, тож знайти його виявилось не складно. Віктор Шевельов теж не надто багато постів робив, та й всі вони – презентація, реклама та огляди косметики “Екзотерра”. Десь чула цю назву, здається, в мене щось навіть було з неї… Що ж, нічого цікавого, тільки одна спільна фотка з Марією. На ній складається враження, що Марія не чоловіка свого обіймає, а вязку підпаленого динаміту. Навіть шари мейку та перманенту не ховають її дещо переляканий погляд. Аб’юз в родині? Не треба бути психологом, щоб впізнати. Треба самому пережити щось подібне… 

Знову важкі думки налетіли, мов грозова хмара… 

Інших претендентів на спадок Білецьких в мережі мені поки знайти не вдалося. Й не дивно, бо їх прізвище явно було не Білецькі і я його поки не знала. 

***

Всю ніч я крутилась, намагаючись заснути в цій абсолютно чужій і непривітній спальні, з надто агресивним запахом кондиціонера для постільної білизни. Коли врешті, вдалося задрімати, важкі, темні сни накочуючись, мов холодні хвилі, носили мене від островів тривоги, до островів азартного пошуку правди з Адамом. 

Будильник вранці пролунав, як постріл, і звично з закритими очима,  змахуючи пальцем на дисплеї, я так і не змогла вимкнути його. Тільки взявши телефон до рук, зрозуміла чому. Бо це не будильник, а телефон дзвонив, відбиваючись від стін глухою луною. 

– Так? – простогнала, нарешті прийнявши виклик від Сашка. Боже, о-пів на сьому ранку! – Ну хто дзвонить так рано? 

– Той, в кого є цікаві новини! 

– Оо, сорі, я ще геть сонна. – швидко увімкнулась я. – Щось найшов? 

– Крохмал. 

– Що??

– Я не знайшов крохмал в ліках і баночці. 

– А можна по-українські? 

– Оо, ну ти що, фармацевтику прогулювала? 

– В мене її не було. Ти курси переплутав. 

– Добре, скажу тільки, що крохмал використовують у складі практично всіх таблеток. Крім препаратів для тих, в кого непереносимість. А тут його нема! 

– Саш, давай краще до справи. Поясни, що це в біса означає? 

– Як мінімум, що у баночці були не ці ліки! Як максимум – приїзди в лабораторію, дізнаєшся. Але – тільки до восьмої, бо далі будуть колеги і я не зможу показати тобі.