15. 

Як добре, що життя не чорно-біла картинка, а полотно з безліччю відтінків і переливів. От я поринула в темні фарби, розчарована невдалим полюванням “Мисливця за привидами”, а через хвилину – вже бачила все в яскравих кольорах завдяки своїй знахідці. Таблетка та баночка – мої скраби – поїдуть до однієї дуже хорошої людини, яка, сподіваюсь, відповість на багато моїх питань. І, хоч чим ближче я до неї, тим примарнішою здається надія, та вона, принаймні є. 

Я вже вийшла з таксі, та зупинилась перед входом, як про себе вперше за довгий час нагадав телефон. 

Андрій… Згадав про мене? 

Приймати виклик страшенно не хотілось, але… ховатись – це надто по-дитячому та й до того ж Андрій може зателефонувати моїм батькам, а зайвих тривог для них мені зовсім не хотілось. 

– Довела свою правоту? – холодно почав він навіть без привітання. 

– Я не… – затнулась я.

– Вже показала, яка ти горда? Молодець. Пора повертатись до роботи. – таким я Андрія ще не чула ні разу. В його голосі звучала настільки моторошно-холодна лють, що мені стало на по собі. Так, я, зникнувши, вчинила не надто добре, і так, я за час, що ми разом, звикла сама і привчила його до своєї безвідмовності та німої покори. Як же сталося так, що я і в пащу до тигра могла б полізти, а поряд з Андрієм – губилась і ставала тряпчаною лялькою на ниточках ляльковода? 

– Чиєї робити, Андрію? – спитала глухо, не впізнаючи власний голос. 

– Що означає чиєї? – тут вже на мить змовк Андрій, певно, не чекаючи від мене такого. – Нашої, Дань, твоєї і моєї! – знайшовся нарешті. 

– А мені здається, лише твоєї…

– Ти так і не заспокоїлась? – привітні нотки миттєво вивітрились з голосу мого без пяти хвилин чоловіка. Як же добре, що “без”! Куди я раніше дивилась? Невже не бачила його ставлення до себе? 

– Я заспокоїлась. І зараз трішки зайнята. Вважай, що я взяла відпустку на тиждень. А далі побачимо. – сама здивувалась своїм словам та сталі, що прозвучала в голосі. 

– Тиждень?? Який тиждень, Дано? – оо, він чи не вперше назвав мене моїм ім'ям, а не його приторним “Дань”, – В мене вже завал з паперами та роботою! 

– Це тому ти подзвонив, так? Тому що завал? – звісно, я це розуміла, однак… на душі кішки вправно вишкрябували: “Це кінець, Дано”...

Кінець стосунків, що тривали більше 5 років… Чи було в них кохання? Спочатку точно було. Принаймні з моєї сторони. Але… як так вийшло, що я комфортніше і безпечніше відчула себе поряд з чоловіком, якого всі вважали божевільним, і який погрожував мені зброєю, ніж зі своїм нареченим? 

– Дано, нам треба працюва… – я не дослухала. Просто вимкнула телефон і сховала його в сумку – подалі від спокуси увімкнути знову…

***

На щастя, мій знайомий, що мав допомогти з ліками, був вдома. І щиро здивувався моєму візиту. Ще б пак, востаннє ми бачились на випускному!

– Саш, привіт! – усміхнулась якомога привітніше. – Тут така справа… потрібна твоя допомога. 

– Та ясно що допомога! – Сашко поправив окуляри і ширше прочинив двері квартирки. – Заходь вже! 

– Ти вибач, що я без дзвінка… 

– Не страшно. Свої люди, як не як! 

– Ага, свої…

За іронією долі Саша і був тим хлопчиком з провінції, через якого я полізла в бійку, про яку згадуав Адам. В результаті Андрій не говорив зі мною тиждень, я була під загрозою виключення, але його батьки, чудово знаючи, що всі тести та курсові за Андрія роблю я, задіяли свої знайомства та допомогли замяти ситуацію. А кривдники Саші від нього нарешті відчепились, бо їхнє навчання теж висіло на волосинці. Я не люблю вважати когось “боржником”, але зараз послуги Саші мені дійсно були дуже потрібні. Справа в тому, що він працював в серйозній приватній лабораторії і міг дослідити, чи все гаразд з ліками Адама. 

Звісно, я не називала йому жодних імен та не заглиблювалась в ситуацію. Але, я думаю, він і сам все зрозумів, бо ж пообіцяв зробити все вже вранці, щойно приїде на роботу. 

Від Сашка я вийшла не те що окрилена якимись надіями, але з відчуттям виконаної справи. Принаймні, я зробила все, що просив Адам, і навіть більше. А зараз – зараз я заберу свої речі з квартири, доки Андрій на роботі, поїду в готель і… спробую пошукати родичів Адама в соцмережах хоча б. Хвала соцмережам, вони зараз – така багата база даних, що розкажуть про людину навіть більше, ніж база поліції.