14. 

Будинок Адама зустрів мене напруженою атмосферою пустки ще з вулиці. 

А в кишені в мене була річ, яку я з любов'ю називала “Мисливець за привидами” – маленький тестер з дисплеєм, що мав знайти джерело “голосів” у спальні Адама. Я була впевнена, що він сьогодні гарно попрацює, та тим, що знайде, реабілітує і мою, і Адамову психіку… 

Охоронець Юра швидко відкрив мені ковані двері в воротах, та провів до будинку. Він ідеально підходив цьому похмурому скляному замку: мовчазний, закритий, зосереджений на справі. На вигляд йому було років мінімум 60, не уявляю, що він міг тут охороняти, та як діяти у випадку небезпеки. Хіба що в нього є якісь секретні навички спецслужб, або зброя. Однак останньої при ньому я поки не помітила. 

– Неля вдома? – спитала, щоб хоч почути його голос. 

– Адам відпустив. – лаконічно відповів він. 

– Ви не проти, якщо я захочу дещо взяти в будинку і на якийсь час залишитись самою?  

– Адам сказав дозволяти вам все. 

– Звучить гарно. Але мене дещо турбують його чотирилапі чихуа. – криво усміхнулась. 

– Ротвейлери. – ще похмуріше відповів Юрій. Таак… з гумором в нього не дуже, але ж не настільки? 

Та я помилилась. Почуття гумору проявилось, щойно ми зайшли в дім. 

– А можете тепер їм повторити, хто вони? – на обличчі охоронця вперше з'явились емоції. Не усмішка, скоріше якась зловтіха. Але мені вже було не до нього. Дві гори м'язів і шерсті повільно йшли нам назустріч. 

Не те що я боялась собак, та був у мене список порід, з яким треба бути обережною. Макс і Грей до цього списку не просто входили, а його розпочинали. 

– Привіт, с-собачки… – не надто впевнено привіталась я і опустила очі, показуючи, що господарі тут вони і мені незручно їх тривожити. Та пси якось дивно принюхувались, здавалось, вони чогось чекають від мене. 

Точно! Браслет Адама! Я дістала його, наче бомбу з часовими механізмом, та простягнула на витягнутій руці собакам. Вони понюхали браслет і підняли на мене свої очі. 

– Адам сказав… передати вам привіт… та сказати, що він вас любить! – додала геть жалібно. І… не стрималась, однією рукою торкнулась оксамитової голови пса, що був до мене ближче. Замружила очі… Шерсть була приємна на дотик, і руку мені поки ніхто не відгризав. Ну, хіба охоронець. Поглядом. 

– Я назвала вас чихуа. – продовжила я, вже йому на зло. – Ви ж не ображаєтесь? – сховавши браслет, зробила крок ближче до другого пса, та погладила і його. А потім згадала, як вони слухняно сиділи, коли я намагалась витягти Адама… Страх перед ними – розчинився остаточно і безповоротно. 

– Я бачу, ви освоїлись. – подав голос він. – Не робіть різких рухів і может займатись вашими справами. 

– Дякую, ви дуже любязні! – осмілівши я навіть іронію свою десь з п’ят дістала. 

Та, коли Юрій вийшов з будинку, стало не до жартів. В мені горів такий азарт, що я ще тільки повітря не нюхала, як мисливський пес. Пам’ятаючи, звідки Неля діставала ліки, я кинулась на кухню і відкрила потрібну шафку. Яке ж розчарування мене чекало, коли ліків там… не було, чорт забирай! 

***

Відчуття, що будинок, як жива істота, насміхається з мене, дивиться екранчиками годинників, зеркалами, що бачили безліч таємниць та драм, віконцями та закутками своїми на мене презирливо, наче кажучи, "що ти, думала, так просто все буде?" тепер тільки посилилось.  

Єдині, хто, здається, був на моєму боці – це собаки. 

– Розумники ви, – криво усміхнулась їм. – Покличте мені того противного діда! – додала. Дивно, та на слові “покличте”, обидва пси зірвались на рівні лапи, а от на “дідові” застигли. Певно, не знали такого слова. 

– Юру. Я мала на увазі Юру… – кинула недбало, та не встигла і кроку зробити, як пси зірвались з місця та кудись побігли. Що ж, мені навіть краще. Піду-но я поки в спальню, протестую “мисливця за привидами”. 

Та дім продовжував знущатись з мене своєю тишою та атмосферою, ворожою до чужинців. 

Я ладна була тут все трощити та рвати від розчарування. Невже? Ну невже нічого? Але спальня має спільні стіни, тож вирішила перевірити й там. Поряд з нею – гардеробна, там “Мисливець” взагалі наче заснув. Потім, схоже гостьова. Теж тихо… Розчарування наростало, мов снігова лавина, що от-от накриє. Але десь у вітальні почулись кроки, тож, сховавши тестер, я швидко пішла туди. 

– Я вам потрібен? – Юра стояв у дверях, тріпаючи мязисту шию одного з псів. 

– Вони що, справді вас… покликали? – не вірячи своїм очам, спитала. 

– Їх Адам навчив. Або й самі навчились. Вміють кликати, коли треба. А не послухаєш, можуть і за одяг притягнути. – очі охоронця вперше засвітились усмішкою. Схоже, собак він теж любив. 

– Ясно. Гарна команда. Скажіть, крім Нелі і вас в домі хтось був? 

– Ні, нікого. 

– А коли поїхала Неля? 

– Відразу після того, як Адам їй подзвонив з лікарні. 

– Дасте її телефон? 

– Так, тільки мій мобільний в кабінеті.