12. 

Мов на зло, вулиця була абсолютно пустою, поряд – нікого, хто б міг допомогти. Тільки біля самої лікарні, звідки я щойно вийшла, темнів якийсь гурт людей, однак через сильний вітер чи власні голоси, моїх криків про допомогу вони не чули. А рука, мов у фільмі жахів, затягувала мене в салон, наче у якийсь містичний портал в інший світ. Ну, власне, я “оптимістично” себе там вже й уявила, коли у руки з'явився голос. 

“Сядь в машину!”  – глухо та хрипко наказав "власник руки". 

– Я буду кричати! І викличу поліцію! – ляпнула вже зовсім дурість, розуміючи, що мушу хоч якось поборотись за свою свободу або й життя.  

– Я сам з поліції! Тому сідай мовчки! – ошелешив мене “голос”. 

– Що?? Ви здуріли, так себе поводити?! 

– Сядь! Я все поясню! – не заспокоювався цей нахабний ведмідь, що перелякав мене до напівсмерті. 

Гепнувшись на сидіння, я сердито глянула на “гостинного” власника авто. Ним виявився кремезний чоловік років сорока. Не дивно, що з його габаритами вирватись мені б не вдалось при всьому моєму бажанню. 

– Що за хрінь? – не стрималась я. Адреналін та страх іноді робили мене не надто вихованою. 

– Подивись у вікно! – наказав він, наче щойно й не було нашого абсолютно нерівноправного протистояння. 

– Що?? – перепитала про всяк випадок. 

– Вік-но! – по складах пояснив. 

Я мовчки відвернулась від нього на глянула в своє бокове вікно. Біля лікарні почав збиратись ще більший натовп людей,  у деяких були камери. 

– Хто це такі? – здивовано глянула на свого викрадача. 

– Журнашльон… а, не зважай! Папараці, коротше! 

– Що вони тут роблять? 

– Чекають тебе, чи Марію. Їм чхати, кого саме. Кого спіймають, того й зніматимуть. 

– Це жах… 

– Це гроші, лялько. Вони просто хочуть хайпанути на історії того, кого місто нещодавно боготворило. 

– Адама? – пропустила мимо вух оте противне “лялько”. 

– Так. Вважай, я тебе врятував від тих шакалів. 

– Можна було б просто сказати, я б сама сіла до вас!

– Часу не було. – спокійно відповів мені. 

– Ви мене налякали! – не заспокоювалась я. 

– Вони б налякали сильніше. 

– Звідки ви мене знаєте? – хоч його флегматичність починала просто невимовно мене дратувати, та це питання било в напружених мізках, мов набат.

– Я ще не знаю. – запустив двигун цей вайлуватий ведмідь. – Зараз. Виїдемо в безпечне місце і я все поясню. 

– Не буду я з вами нікуди їхати! – спаленіла я від такого нахабства. 

– Шановна Дана Польова! У вас є вибір – поговорити тут, в машині, чи вже у відділку з документуванням і звітом. 

– Що? 

– Ох, вибачте, не Дана, а Діана, але ти вже кілька років себе Даною називаєш, лялько. 

– Я вражена! Але чому ви вирішили, що я поїду з вами у відділок, чи ще кудись? 

– Бо граємо на одному полі. – спокійно вирулив з парковки. – Може, тобі кудись треба? То я підвезу, заодно і поговоримо. 

– Треба! – хотіла була назвати адресу Адама, та передумала. Щоб він там про мене не знав та не вишукав, світити карти перед ним однозначно зарано. 

– Куди? 

– Шевченка, 103. – назвала адресу своєї з Андрієм квартири. 

– Гаразд, їдемо. Мене звати Макс, я веду справу Адама. 

– Може, з цього варто було починати? 

– Може. Але часу мало, давай до діла. В мене до тебе два питання. Перше – хто ти Адаму? 

– Як шкода. Перше питання, а вже без відповіді! – прокинулась в мені впертість, яку розбудив страх і нахабство цього флегматичного Макса. 

– Дарма ти так. Я вже казав про одне поле? 

– А я вже казала, що нічого не розкажу? 

– Добре. – Макс скинув швидкість і несподівано припаркував авто біля якогось магазину. – Можете йти, – несподівано перейшов на “ви”. Тільки знайте, що могли б допомогти Адаму, але відмовились. 

– Це маніпуляція! До того ж – не дуже вдала! 

– Можливо. Але мені відомо одне – Адам тобі довіряє. В нас це спільне, бо мені теж. 

– Чому я маю вам вірити? 

– Дивись! – підстав телефон та відкрив галерею та фото, де він трішки менш кремезніший і молодший, стояв на футбольному полі поряд з двома братами близнюками: Адамом і Всеволодом. – Ми – друзі дитинства, але з Адамом я дружив більше, ніж з Всеволодом. Я не вірю, що він міг вбити Севу, і так само не вірю, що він божевільний. 

– О, ну це вже значно краще. – зітхнула я. – З цього, можна було б теж розпочати. 

– Справа розвалюється на очах, – вдав, що не помітив мого сарказму. – Її скоро закриють, бо доказів вини нема. Адам, в принципі в курсі. Але, щойно я йому це сказав, почались його проблеми зі сном, психікою, голосами.