11. 

Бувають люди і погляди, від яких гірчитиме навіть найсолодша кава. От і моя згіркла, щойно я відпила ковток і зустрілась з поглядом темних очей Марії. 

– Хто ти і як опинилась в нашому домі? – варто було її чоловіку відійти, почала Марія. 

– Не пам'ятаю, коли ми встигли перейти на “ти”, але спишу все на те, що ви (виділила я своє звертання) хвилюєтесь за брата. Адам попросив мене про допомогу. 

– Допомогу? – Марія продовжувала пропалювати мене непривітним вивчаючим поглядом. 

– Саме так. Допомогу. Але це – все, що я вам скажу. Всі інші питання ви можете озвучити Адаму. 

– Он як? – очі Марії негарно звузились а я, придивившись, зрозуміла, що її пластика – скоріш за все не була забаганкою. Ледь помітні бліді шрами на лівій стороні обличчя проявляли себе тільки при певних варіантах міміки. 

– Вибачте, що затримався. Мій флет-вайт, здається, готували на іншому кінці міста. – привітно посміхнувся Віктор. – Поки чекав, мені подзвонив лікар. 

– З Адамом все добре? – не дочекалась я інформації про те, що мене найбільше цікавило. 

– Він у свідомості, лікарі роблять очистку крові. Це поки все, що знаю. – Віктор розвів руками. Поки з “родичів” Адама він видавався найприємнішим. 

– А ви… подруга Адама? – вирішив він зіпсувати враження своїми спробами довідатись те, що не вдалося його дружині. 

– Я вже говорила пані Марії, що не можу розголошувати цю інформацію. Вибачте. І дякую за каву. Мені час. – не чекаючи відповіді, я різко підвелась. 

Звісно, до лікаря мене ніхто запрошувати не буде. Однак в мене є кілька хвилин, щоб побачитись з Адамом, та задати йому кілька питань. А вже після – вирішувати, що робити далі. 

Я швидко повернулась до його палати та без стуку зайшла. 

– Дана… – не питав, спокійно констатував. Блідий, як лікарняна постіль, від чого його темні очі здавались ще глибшими і темнішими. 

– Як ти? – підійшла ближче. 

– Паскудно. Я… відключився. А прокинувся від… голосу. 

– Тут, в лікарні? – навіщось перепитала. 

– Він знову мене кликав… 

– В твоєму стані це геть не дивно. 

– До біса той стан. – відвернув обличчя до стіни, важко дихаючи. 

– Що сказав лікар? 

– Що в моїй крові була тижнева доза антидепресанту. – що ж, він принаймні не збрехав. Але ситуацію це не виправило. Лише підтвердило мої здогадки… 

– Неочікувано, правда? – тепер настав мій час пропалювати поглядом. 

– Я випив одну таблетку. Всього одну. – страшенно стомлено сказав, наче вже не раз це повторював. 

– А інші потрапили у кров з гелем для душу? 

– Ти не віриш мені, так? 

– Вибач. Але не вірю…

– Тоді зроби останню послугу для мене. – знову не просив, а говорив впевнено, наче знав, що я погоджусь. – І… щодо кабінету… Я все-одно організую його для тебе… – остаточно вразив мене. 

– Я відмовляюсь від нашої співпраці. Отже, умови не виконані. 

– Одну ніч… тобто залишки ночі… за місяць… я спав. А потім ти врятувала мені життя. Думаю, це варто кабінету і навіть більше. 

– Вибач… Але ні. Я не можу взяти те, що не заробила. 

– Ми про це поговоримо. Після… А поки… Прохання. Будь ласка, поїдь до мене додому і знайди ліки. Привези їх мені, чи знайди лабораторію, яка зможе їх перевірити. 

– Ти думаєш… з ними щось не так? – звісно, це було б ідеально для нас обох, однак зараз Адам просто намагається якось мене втримати. 

– Зроби це… для мене… А потім – я знайду тебе, як тільки вийду звідси. 

– Але як я потраплю в дім? 

– Там є охоронець, Юра. Я вже дзвонив йому, він відкриє ворота і дім для тебе, проконтролює собак. Щоб перестрахуватись, візьми це – протягнув він мені свій шкіряний браслет. 

– Навіщо? 

– Якщо собаки будуть надто… реагувати, тримай так, щоб вони відчули мій запах. Вони зрозуміють… – голова Адама важко впала на подушку. 

– Добре. Я зроблю це для тебе. – зітхнула я і вийшла з палати. Вчасно, бо по коридору сюди вже йшли Марія і Віктор. На щастя, вихід в хол був ближче до мене, ніж до них, тому я просто повернула туди. 

***
Прохолода вулиці трохи заспокоїла та допомогла позбутись набридливого лікарняного запаху. Таксі все не їхало, а коли темний седан опинився поруч, я, вже змерзнувши, схопилась за ручку передніх дверцят і відкрила їх. Я вже майже сіла в теплий, пропахлий тютюновим димом салон, але вчасно побачила, що так звані “шашечки” – атрибут таксі – відсутні. 

Та було пізно. Сильна чоловіча рука міцно тримала мій рукав, не залишаючи шансів вирватись…