10. 

В машині “Швидкої” нестерпно пахло кров'ю. Я знала цей запах з університету, з деякий занять. Врешті, звернувши увагу на мої принюхування, молодших медик сказав, що перед нами вони везли до лікарні чоловіка після аварії. Машину помили, та запах все-одно був. 

– Я ж нічого не говорю. Розумію, що ми не в лімузині і навіть не в таксі, – стомлено відповіла я. 

– Точно не в таксі. Таксі самогубців не возить! – несподівано повернувся до мене старший чоловік. 

– Що? Це взагалі у вашій компетенції таке заявляти? – спаленіла я. Частково й тому, що боялась сама собі зізнатись в цьому, промовити, “вивести на власний дисплей”.

Бо… надто вже все прозоро. Зміна замків, щоб Неля не потрапила в дім і не завадила – була красномовнішою за будь-які інші аргументи. Я бачила, що він випив лише одну таблетку, значить, перед ванною прийняв ще щось. Надто просто і від того чомусь дуже гірко. 

Не вписувалась сюди тільки я.

Навіщо благати про допомогу, щоб потім здатись в присутності того, хто допомогти погодився? Абсолютно нелогічно. Нерозумно. Неадекватно і ще безліч, чорт забирай, не! 

– Самі переконаєтесь в лікарні. В мене око набите. – лікар виглядав страшенно стомленим, тому я не бажала продовжувати діалог. Як би мені не хотілось цього чути – він говорив правду… 

І те, що Адам мовчав всю дорогу, було ще одним красномовним підтвердженням моєї правоти. Тільки в лікарні, коли його мали забрати на обстеження та аналізи, він раптом стис мою руку своєю. Вона була така незвично холодна, що я  спочатку навіть хотіла висмикнути свою, та потім стрималась. 

– Дано, може я й боягуз, але не самогубець! – гаряче, швидко прошепотів він ще не зовсім повноцінно володіючи власним язиком. 

Я мовчала… 

Розуміла, якщо лікар підтвердить – наші шляхи розійдуться сьогодні ж. І… чомусь не хотіла цього… 

А поки я чекала лікаря та результатів аналізів, в коридорі з'явилися чоловік та жінка, що швидко йшли в мій бік. Чомусь навіть на відстані я відчувала їх енергетику та розуміла, що зараз мене чекає не надто приємне знайомство. І я не помилилась. 

– Ти хто така? – впилась в мене холодним пронизливим поглядом жінка. Шатенка з коротким професійно укладеним волоссям, висока, певно старша за мене, однак з ідеальним мейком, що віднімав років десять. Білий брючний костюм їй неймовірно пасував. – я завжди відмічала деталі, щоб заспокоїтись та не сказати чи зробити зайвого. А тут… було на що подивитись. Незнайомка дуже вродлива, схоже, не без допомоги пластичного хірурга, однак це можна помітити тільки дуже пильно пригледівшись. А ще риси її обличчя віддалено нагадували Адама. Дещо навіть жорсткуваті, як для жінки, але макіяж і зачіска їх ефектно змякшували.

Чоловік поряд з нею особливо погляд не приваблював. Високий худорлявий шатен, з тих, кого разів мінімум три треба побачити, щоб запам'ятати. Звичайний. Однак дещо дивував його непорушний спокій. Не флегматичність, коли людині певного психотипу все “фіолетово”, а саме здоровий, виважений спокій. 

– При знайомстві заведено називатись першими. Але якщо ви не бажаєте, то я – Дана. 

– Що ти робила у Адама? – очі жінки продовжували палати. 

– Вам про мене розповіла Неля? То в неї уточнили б. – я була трішки грубою, так, але це – мій своєрідний захист прийом, щоб вивести опонента на ще більші емоції. 

– Люба, – тихо звернувся до незнайомки чоловік. В його голосі звучала така неймовірна урівноваженість, що вона якось враз наче обм’якла під його рукою що лягла їй на плечі. 

– Вибачте мою дружину, будь ласка. – звернувся він до мене. Марія багато пережила і надто емоційна останнім часом. І – приємно познайомитись, Дано. Мене звати Віктор. 

– Навзаєм. – відповіла нещиро, але тепер принаймны ввічливо. 

– Ходімо, я пригощу вас кавою. Ви надто стомлені. – несподівано досить миролюбно запропонував Віктор. – Правда, люба? – звернувся до Марії тоном, який не залишав їй вибору.