8. 

Неля – невисока симпатична жінка років 60-ти готувала сніданок настільки вправно, що їй позаздрили б, мабуть, шеф-кухарі світового рівня. На величезній кухні з без перебільшення, десятком різноманітних шафок, вона безпомилково відкривала потрібну їй та діставала спеції чи  необхідне кухонне приладдя. 

– Вибачте, я зазвичай готую все заздалегідь, та в мене був вихідний, затрималась, не змогла відкрити дім, і ось… – вона вибачалась переді мною, як перед гостею в цьому домі, однак в темних очах був не жаль через запізнення зі сніданком, а радше цікавість. 

– Ти впевнена, що ключ не підійшов? – Адам, наче забувши про мою присутність, крутив в руках два абсолютно ідентичних на вигляд ключі. Тільки один був з в’язаним брелочком-котиком, інший – на в’язці з металевим жетоном, прикрашеним вирізаними символами на ньому. 

– Адаме, ну що ж я, геть з розуму вижила? – розсердилась Неля. По цьому випаду я зрозуміла, що стосунки у них досить близькі, певно, не перший рік вона тут. 

– Ти не вижила. А щодо себе я вже сумніваюсь. – поклав він ключі на стіл та підсунув їх до мене. – Бачиш різницю? – спитав. 

– Секунду. – я взяла в руки сріблисті ключі. Один бренд, мабуть, навіть серія одна, судячи по номері на чорному пластику. Але… зубчики дійсно відрізнялись. – Різні. – винесла свій вердикт. – Тільки чому ти вважаєш, – відразу відмітила, як на моє “ти” поглядом з нотками ревнощів відреагувала Неля, – що замки змінили і що твій ключ – від нового замка? 

– На моєму ключі був невеличкий скол. Зараз його немає. 

– О, тепер ясно… – більше говорити при Нелі мені не хотілось. Я її не знала, та й бачила, що вона, якби могла, наскрізь, мов рентгеном про мені пройшлась. Хоча питань в мене було багато. Наприклад, хто має доступ в дім і міг би змінити замки? Друге питання: навіщо це робити? Теоретично, комусь було потрібно, щоб Неля сюди не потрапила? Навіщо, знову ж таки? 

– Щось не так? – Адам висмикнув мене з важких роздумів і лише зараз я помітила, що переді мною вже стоїть мясо по-французьки та салат, а я ніяк не реагую. Хоча аромат в нього такий, що й мертвого б підняв!

– О, вибачте, задумалась! – взялась до страви, винувато опустивши очі на тарілку.  

– Адаме, ти пив ліки сьогодні? – змусила мене знову забути про сніданок Неля.

Ліки?? Які ще ліки? 

– Ні, дай будь ласка. – спокійно відповів Адам, викликаючи в мене хвилю роздратування. Тобто, про ліки, мені, як психологу він сказати за потрібне не вважає? Хоча, чого я відразу злюсь? Можливо, він приймає щось від хронічної хвороби? Шлунку, чи тиску там.

– Ну не можна так! Лікар сказав, суворо година в годину, а ти оце так! Мав же ще о сьомій випити! – пластиковий флакон, з якого таблетку дістала Неля, змусив мене переконатись, що я не дарма розізлилась. 

Сильний рецептурний антидепресант. Такий не купиш в аптеці, його має прописати лікар. 

Власне, інформація про це дала б мені дуже багато. Наприклад, усвідомлення, що препарат або не підходить, або зараз саме гострий період, коли організм до нього звикає і реагує загостренням. Це б пояснило навіть голоси.

Якби я теж їх не чула… 

Та натомість я проковтнула своє незадоволення разом з неймовірно смачним м’ясом. Вирішила, що поговорю потім, наодинці. 

– Беріть ще! – несподівано, не чекаючи мого дозволу, Неля поклала мені на тарілку ще один шматок. 

– Дякую! – розгублено відповіла я. 

– Їж, Дано! – вирішив проявити гостинність і Адам. – А я у ванну. 

Мої сподівання щодо Нелі виправдались, щойно за Адамом закрились двері.

– Не сприймайте за нахабність, та Адам мені як син… Дуже цікаво, ви з ним давно знайомі? – зминаючи в руках фартух, почала вона. Знайомі? Цікаво, Неля подумала, що я – подружка Адама? Що ж, а так навіть краще. 

– Давно. – відповідала коротко, вивчаючи її реакцію. 

– Дивно, Адам мені нічого не говорив… 

– Це вже питання до нього. Мабуть. – криво посміхнулась я. 

– Ви знаєте, я дуже рада, що він… знайшов вас. Після смерті його дружини, в нього нікого не було. Це ж ненормально. – здивувала мене зізнанням. 

– Нормальність – то дуже відносне поняття. 

– Так… Адам хороший хлопець. Він просто дуже розбитий зараз… Але я бачу, як він змінився. Виглядає значно свіжіше! І я дуже рада. Значить, ви на нього гарно впливаєте… 

– Впливаю? Не думаю. Просто він сьогодні виспався. 

– Боже, яка радість! Він же після загибелі брата не спав! 

– Я знаю. Вони були близькі з братом? 

– Вони були близнюками. Близнюки не можуть бути не близькими. Однак, останнім часом Всеволод наче з ланцюга зірвався. Випивав… Адам злився на нього, сварився. І в ту ніч… вони теж посварились… 

– Ви були тут, коли це сталося? 

– Ні. В мене один вихідний на тиждень, в суботу. Я їжджу до внуків тоді, вони недалеко, за містом в мене. – очі жінки потепліли. 

– Можете розповісти мені більше про їх стосунки? Адаму важко про це говорити, а я мушу знати більше, щоб допомогти йому.