7. 

Якийсь час я вагалась, чи будити Адама. Та потім згадала про браслет. Раптом, це поліцейські, що мають перевірити його присутність вдома, і не перевіривши, організують йому ще більше проблем, ніж він вже має? 

Адам не відразу зрозумів, де він і хто я. А потім не вірив, що він справді сьогодні спав… 

– Відчуття, наче я став років на десять молодшим! – сказав, застібаючи зімяту сорочку. Власне, і виглядав він значно краще, його очі більш не здавались такими затуманеними і стомленими, а тіні під ними стали менш помітними. 

Шкода, що ми не могли почати сеанс просто зараз…

– Можеш зачекати тут, чи у ванну піти. Я гляну хто там і підемо снідати. – пояснив на ходу вже зовсім спокійно й буденно, наче не він добу тому погрожував пістолетом та без жодної надії просив про допомогу. 

Звісно, я залишилась в кімнаті. Тепер, при денному світлі, вчорашні звуки не лякали, а вимагали аналітики й активних дій. Випадки колективного божевілля у психіатрії зафіксовані, але для них мають бути відповідні передумови. До того ж, ні себе, ні Адама, я божевільними не вважала. 

Якщо ми обоє чули ті звуки, це означає одне – вони були. Ось єдине логічне пояснення їм. І ніякої містики! Останнє я навіть вголос повторила. Так переконливіше. 

А аскетичний дизайн і повна відсутність речей у спальні були мені, як ніколи на руку. Кількох хвилин вистачило, щоб обстежити буквально кожен сантиметр стелі, стін, підлоги, під ліжком все оглянути. Єдине, що не чіпала – це своє ліжко, бо ж воно тут з'явилося тільки на цю ніч. 

Та на жаль мій ентузіазм танув, як сніг на сонці. Абсолютно нічого підозрілого! Але… я ж не можу зазирнути під шпалери, чи декоративні плити підвісної стелі. Уявляю очі Адама, коли б він побачив мене, наче кішку, що шматує шпалери його спальні! 

Однак, шматувати їх і не треба. Особливо, коли твій брат радіотехнік. Впевнена, що має бути якийсь пристрій, що зможе виявити навіть приховані за шпалерами динаміки, чи що там ще може бути! Тому не можу сказати, що огляд мене дуже розчарував. Скоріш, мотивував діяти більш уважно і розважливо. 

Адам повернувся за кілька хвилин в супроводі собак. Я навіть розчарувалась трохи, коли вони глянули на мене, мов на якийсь предмет інтер’єру. Трішки образливо. Хоча… це все ж результат їх виховання. 

Адаму про голос я вирішила не говорити. Та й він і так виглядав чимось стурбованим. 

– Прийшла Неля, наша домробітниця і кухар. – пояснив, хоч я не питала. 

– Але тебе щось турбує? – вирішила не тягнути час я. 

– Так. Її ключ не підійшов. 

– До вхідних дверей? І що це означає? 

– Мій підійшов. Неля образилась, що я змінив замок, а їй не сказав. 

– А ти змінив? 

– Ні. Але при цьому мій ключ до нього – підходить…