6.

Адам різко сів на ліжку. Його очі були ще закриті, зім'ята розстебнута сорочка на грудях судомно підіймалась і опускалась в такт рваному диханню. Світла з вулиці було достатньо, щоб побачити, настільки блідим було його обличчя. Краплини поту на лобі, судомні спроби вдихнути, стиснута в побілілих руках ковдра… Його стан був дуже схожим на панічну атаку, а коли він почав розхитуватись зі сторони в сторону, я лише підтвердила свою здогадку. 

А тому кинулась до нього, та міцно стисла неприродно холодні руки в своїх. 

– Адаме! Отямтесь! Це сон! Це просто сон! – сама не помітила, як перейшла на “ви”, замість нашого “ти” до цього. Певно, спрацювала так звана робоча етика, не знаю. Але він почув мене. 

Сон?

Та невже?

А що ж тоді чула я? 

Але до себе я вирішила повернутись пізніше. 

– Мене звати Дана, я ваш психолог! Я тут, щоб допомогти! – говорила чітко, не даючи ні на мить засумніватись в своїх словах та своєму спокої. Як, власне і в тому, що психологу тут робити нічого. Тут потрібен психіатр або… екзорцист. Для нас обох, мабуть! 

– Дана… – врешті сказав він перше слово і для мене це стало сигналом його “повернення” до реальності. 

– Вам снився сон, ви чули голоси, але то лише сон. – продовжувала я. Не говорити ж йому, що я теж чула голос, бо від того, що він порушив закон і притягнув у свій будинок мало того, що спеціаліста не того профілю, то ще й спеціаліста, який теж в не найкращому психологічному стані, легше йому точно не стане.  

– Все добре, Адаме! Я поруч, тут більше нікого немає… 

– Я знову його чув… Я чув його, чорт забирай! – тепер в його очах був не страх, а відчай. 

– Ми ще навіть не починали розбиратись, не починали терапію… – м'яко почала я, – Звісно що результату поки немає. 

– Я не можу так. Я… хочу спати… хочу жити, але не можу…

– Темрява завжди найгустіша перед світанком! Я розумію, як і що ти відчуваєш, але…

– Не розумієш! Ніхто не розуміє! – Адам висмикнув свої руки з моїх. Подивився на них так, наче мій дотик мав залишити якийсь слід. 

– Ти все розкажеш мені. І я знатиму й розумітиму. Але вранці, зараз треба поспати. 

– Поспати? Я б хотів цього більше за життя. Я б все віддав, щоб, чорт забирай, просто спати!

– Це кожну ніч, так? 

– Я вже не пам'ятаю ночей, коли… міг спати…

– Давай, ми спробуємо… ще… – це вже не професіоналізм, не етика. Це якась гримуча суміш бажання допомогти і… ще щось, чого я сама не розуміла. 

Я майже штовхнула його назад, на подушку. Сіла поруч. 

– Зараз ти заснеш і спатимеш до ранку! – говорила глухо, монотонно, намагалась за впевненістю повністю сховати свій власний страх. Легким рухом поправила ковдру. 

– Ти спатимеш до ранку. Без снів. Без жахів… – що це? Ця ніч, голос і звук вогню зблизили нас, і враз поставили на одну сторону. Я більше не дивилась на Адама крізь скло. Тепер за цим склом ми були з ним вдвох. А всі інші, весь світ – з протилежного боку. 

Та мені вдалося наказати йому. Він заснув, а я просто сиділа поруч, на ліжку чоловіка, з яким познайомилась лише вчора. Я не тримала більше його руку, просто сиділа, не рухаючись і розуміючи, що все що я вивчала, з чим планувала працювати – сьогодні розлетілось, як кришталева фамільна ваза… 

Адам спав. Дихав рівно, спокійно… Я була впевнена, що цієї ночі голос нас більше не потурбує. І не помилилась, однак, навіть коли перші промені сонця увірвались у спальню, не йшла на своє ліжко… Відчувала необхідність залишатись, стерегти його сон. 

Мабуть, втома взяла своє і так, сидячи на ліжку, я задрімала під ранок А прокинутись змусили звуки, схожі на дверний дзвінок, та гучне гавкання собак відразу після нього. 

Хтось прийшов сюди?...