5.

Як не намагалась я отримати хоч якусь інформацію про господаря цієї спальні, кімната та той неймовірно аскетичний мінімум в ній – вперто мовчали. А от сам господар таки виконав обіцянку і через кілька хвилин дійсно приволік справжнє повноцінне ліжко, тільки без матрацу. 

– Допоможеш потримати двері? – спитав буденно і якось без особливої надії, що я кинусь їх тримати. Звик все робити сам і ні на кого не надіятись? Дивно… маючи брата-близнюка, батьків, сестру… Невже він був самотнім? Чи просто надто гордим і самодостатнім? 

Звісно, я потримала двері та навіть допомогла поставити ліжко в протилежній від його “ложа” частині спальні. 

– Я забув запропонувати тобі вечерю. – доповнивши ліжко ортопедичним матрацем і комплектом нової, запакованої в подарунковий пакет постільної білизни, зітхнув Адам. 

– Я не голодна. Та й не їм на ніч. 

– Я теж… І не тільки на ніч. Забув, коли їв щось зі смаком. Все тепер... наче з пінопласту... Ну, ліжко тобі готове, постіль заправляти не вмію, вже якось сама. – додав. 

– Без проблем, заправлю. – усміхнулась я.  

– Тоді не заважатиму. Погодую собак і повернусь. – Адам вийшов з кімнати, залишивши мене з новими даними. Те, що він не відчував смаку їжі могло бути прямою ознакою глибокої депресії. Вона б пояснила і безсоння, і жахи. Але не голоси… 

***

– Думаєш, я псих і боягуз? – Адам з'явився несподівано, я не чула, як він зайшов, і здригнулась від його голосу. 

– Ні. Про “психа” ми вже говорили, а щодо боягуза… Визнати свій страх і попросити допомоги боягузам не під силу. 

– Невже? Хто, як не боягузи просять спати з ними в одній кімнаті? 

– Люди, які змушені це просити. Сильні люди, Адаме. 

– Не лишилось в мене вже сил. Я намагався боротись. Кілька тижнів, а потім, коли відкрив календар, був вражений, бо мені здалось, що минуло кілька місяців. Не можу спати… боюсь закрити очі… Божеволію настільки, що ось, тебе під дулом пістолета привів сюди… 

– Мушу зауважити, все, крім пістолета, було досить виважено і логічно. Психічно-хворі люди зазвичай так діяти не можуть. 

– Справді? 

– Так. Але сьогодні ми не будемо займатись діагностикою. Спробуємо поспати, а вранці ти допоможеш мені зібрати анамне… тобто історію твого… стану. – затнулась і не змогла вимовити слово “хвороба”. Адам був у відчаї, виснажений, ослаблий, але щодо хвороби я б точно посперечалась. 

***

Він спокійно, настільки міг в цьому своєму стані, пояснив мені де ванна. Приніс свій халат та довгу футболку, сказав, що собак поки прикрив у вітальні і вони мені не заважатимуть. Незважаючи на його стан, він враховував багато дрібниць, був емпатичним та… гостинним, настільки це можливо в його ситуації, що знову говорило не на користь хвороби. Але… це я думала зараз, ще не знаючи, як змушена буду змінити свою думку після першої ночі в цьому домі… 

***

До цього моменту наше спілкування було, незважаючи на досить екстраординарні особливості знайомства, досить невимушеним. А от з моменту вимкнення світла у нашій спільній на сьогодні спальні, обоє ми опинились в павутині незручності. Будь-які слова зараз напружували, але тиша була ще більше незручною. Тому, зрозумівши, що нам обом не заснути, я вирішила, хоча б з користю витратити цей час. 

– Розкажи мені, що найбільше запам'яталось тобі з дитинства. Найбільш ранній твій спогад. – пояснила. Адаму теж було незручно, однак він не відмахнувся від мого прохання, а на якийсь час задумався. Як і я щодо його поведінки.

Свого часу Адам Білецький був чи не найбажанішим холостяком в місті. Про нього писали в  соцмережах, і під фото завжди була купа лайків та коментів від жінок і зовсім молодих дівчат. Однак він тримав нейтралітет, а коли ті, хто намагався добитись його уваги, почали розпускати плітки, що він має нетрадиційну орієнтацію, Білецький несподівано одружився. Його обраницею виявилась не, як всі очікували, молодша на років десять модель, а його ровесниця і, здається, колишня одногрупниця. Я погано пам'ятаю її. На той час сама навчалась і особливо не цікавилась світським життям міста. Однак, те, що через рік спільного життя у його дружини виявили хворобу серця, чомусь запам'ятала. Як і те, що вона пішла з життя і гучний скандал, коли хтось з папараці сфотографував без дозволу Білецького на похороні дружини… Памятаю те фото... Він стояв, непорушно, мов скеля, а по його щоках з-під  чорних окулярів котились сльози... Це було років 4 тому, і, виявляється, весь цей час він був сам? Хоча… це мене не стосується, навіть для анамнезу… Якщо звісно… точка відліку його стану бере свій початок не звідти… 

– Мурашина ферма. – глухо пролунав голос Адама з темряви. – Її ні в кого тоді не було. Батько привіз мені з якоїсь чергової подорожі. Саме мені, бо я цікавився комахами. Всеволоду більше до вподоби були динозаври, Марія ж і перше, і друге вважала дитячими забавками. 

– Що було далі? Ти довго за ними спостерігав, а потім закинув, як і всі діти? 

– Ні. Марія випадково розбила. Вони розповзлись по всій кімнаті, і наша покоївка Неля зібрала їх пилосмоком і викинула. 

– Оо… ти сумував за ними? 

– Не дуже. Але було гірко, так. Боже, то ж наче минуле життя… наче тим малим був і не я зовсім… – Адам замовк. – Давай спробуємо поспати. Я забув, коли нормально спав. Хоча б пару годин поспіль…