4.

Коли перша пропозиція Адама Білецького здалась мені ще досить зрозумілою і адекватною, то фраза про сон остаточно вибила з колії. А він… не чекав моєї відповіді, спокійно встав та підійшов ближче.

– Дано, я мушу торкнутись тебе, обійняти. Не лякайся, це – для собак. 

– Для собак? Аа для собак, ну так! – пирхнула я і в ту ж мить Адам згріб мене своїми ручищами та притягнув до себе під пильними поглядами ротвейлерів. 

– Макс, Грей! Гість! – прогримів його бас. 

Адам швидко відпустив мене, відступив на крок. Собаки вкотре глянули на мене з цікавістю та опустили важкі голови на лапи. Сподіваюсь, господар не переоцінює їх вишкіл чи інтелект. 

– Можеш спокійно ходити по дому. Вони не зачеплять. – пояснив. 

– Ти впевнений? 

– Більше, ніж в собі. Головне, не роби надто різких рухів поруч зі мною. 

– Навіть не подумаю! 

– Тоді ходімо, покажу спальню і ванну. Заодно з речей щось пошукаємо тобі. 

– Так, не завадило б. – я розгублено розвела руками. В кабінет сьогодні я приїхала в класичному офісному костюмі. Спати в ньому точно буде незручно. Та й не планувала я ночувати не вдома. 

Думки щодо “дому” – знятої разом з Андрієм квартири – своєю гіркотою нагадали про мої сумбурні і суперечливі почуття до нього. Не хотілось визнавати, однак Адам був правий, мій без п'яти хвилин майбутній чоловік дійсно так і не подзвонив.

Була у Андрія дуже неприємна риса. Коли він вважав себе ображеним, міг вмикати повний ігнор та не спілкуватись тижнями. Або ж – доки я перша не почну. Мушу визнати, я це в ньому не любила страшенно.  І страждала від цього, тому часто робила кроки до примирення, навіть не будучи винною у сварці.

Дзвонити йому не хотілось зовсім. Та робити, як він, я теж не хотіла. Тому просто швидко набрала повідомлення у месенджер: “Я їду до батьків, беру відпустку. Подзвоню завтра”. І… вимкнула телефон. 

– Все добре? – похмуро глянув на мене Адам. 

– Так! А ти живеш сам? 

– Тут тільки я і собаки. Вранці прийде Неля – моя покоївка і кухар. Ще може заїхати сестра, про неї поговоримо окремо. 

– Чому? – побачила, що його погляд при згадці про сестру змінився, тому не змогла не спитати. 

– Марія проти того, щоб я кудись звертався. Вважає, що це може просочитись в пресу, або що я натраплю на непорядного спеціаліста і він або видасть, або зробить мене психом остаточно.

– Адаме! – зупинила я його, взявши за руку. 

– Що? – трохи здивовано глянув на мене, однак руку не висмикнув. 

– “Псих” – це образливе слово. З негативним, деструктивним забарвленням. Я б хотіла, щоб ти його не вживав. 

– Це ваші професійні штучки? Гаразд. Але я від безсоння часто забуваю, тому обіцяти не можу.

***

А потім Адам, провівши мене просторим коридором першого поверху будинку, показав ванну кімнату, кухню, та врешті відчинив двері спальні, яка здалась мені ще аскетичнішою, ніж вітальня. 

Біло-коричневий інтер'єр, велике ліжко, комод – і… більше абсоютно нічого. Складалось враження, що маючи все, Адам наче намагався позбавити себе від речей, максимально очистити свій простір від зайвого. А мені важливо було зрозуміти: так було завжди, чи ці зміни з'явились після загибелі його батьків та брата? 

– Тут одне ліжко. – констатувала я, коли пауза стала надто некомфортною. 

– Я сплю тут. Зараз принесу тобі ще одне. – спокійно пояснив Адам. 

– Принесеш? Сам?

– Тут більше нікого немає. А просити жінку, яку я під дулом пістолета притягнув у свій дім ще й меблі мені переставляти, буде апогеєм нахабства. 

– Можливо… – кивнула я, ловлячи зміну емоцій. Це був жарт, однак жодних “симптомів” усмішки на його обличчі так і не з'явилось.  

Коли Адам пішов, я ще раз оглянула кімнату, не знайшовши в ній абсолютно нічого, що могло б розповісти про її господаря. Хіба що ця дивна “стерильність” з приводу речей, чи бодай якихось декоративних елементів інтер'єру – і була натяком про особливості власника цієї спальні і будинку в цілому. 

А щодо його психологічного стану… Голоси могли бути симптомом серйозного розладу, однак, прокрутивши в голові кілька діагнозів, інших їх симптомів я не бачила.

До того ж вражала розважливість Білецького. Він говорив зі мною не лише врівноважено, але й далекоглядно перевірив мою біографію, прорахувавши все навіть не один, а на кілька кроків вперед. Це знову ж таки змушувало викреслювати потенційні діагнози один за одним, бо поки з жодним з них не поєднувалось його досить ділове і розважливе мислення. Але… я ще не мала анамнезу, тому діагностика моя поки була в глухому куті.

Та й може не такий я й гарний спеціаліст? Можливо, правий був Андрій, коли переконував, що мені зарано працювати самостійно? Бо хіба б професійний психолог сидів зараз в спальні потенційно хворого чоловіка, та ще й збирався спокійно спати в одній кімнаті з ним?...