3.

Адам увімкнув світло в кімнаті та сів на канапу навпроти мене. Відблиски вогню в каміні підкреслювали біль та тривогу в його очах. А ще – там була така відверта безнадія, що мені стало страшно. Саме зараз, в цю мить, я зрозуміла, що він не сподівається на допомогу. Він просто робить останнє, на його думку, можливе, щоб не вибратись з трясовини, що майже поглинула його, а навпаки, нарешті здатись та остаточно потонути в ній. 

– Тебе звати Дана… – важко видихнув він. Я дізнавався про тебе. Ти була найкращою студенткою  курсу, тобі пропонували роботу за кордоном… – Адам розповідав про мене та дивився, наче крізь. – Ти відмовилась від двох пропозицій і стала асистенткою, а не психологом. Чому? 

– Це не стосується справи! – відчула я роздратування. Певно, давався взнаки стрес та адреналін. А може, я просто цим прикривала перед собою ж самою свою помилку з Андрієм? 

– Це ти так думаєш. – Адам дещо підвищив голос, і двоє його охоронців біля каміну підняли голови та уважно подивились на нас. – Я не зможу тебе тримати тут силою, доки ти мені будеш потрібна. Це протиправно і може вплинути на твою роботу. 

– Невже ти нарешті зрозумів? – сарказм в моєму голосі був спробою приховати власні емоції. 

– Але в мене є пропозиція – вдав, що не почув останніх моїх слів. – Я не хочу пропонувати тобі просто гроші. Ти відмовишся. 

– Гарний хід думок. – не стрималась від колючки. Він викрав психолога, а зараз сам копирсається в його голові? 

– Я пропоную більше. Власний кабінет, чи клініка. Додасиш туди реабілітацію, чи ще щось, наймеш спеціалістів з суміжних галузей. Оформлю все це документально. – навмисно змовк, чекаючи моєї реакції. А якою вона може бути, коли щойно він показав мені мою мрію? Ще тиждень тому я була до неї за крок, а потім раптом віддалилась на сотню кілометрів.  – Я думаю, це буде адекватна плата за стрес. 

– Адекватна. 

– Добре. Завтра мій юрист привезе всі документи та займеться пошуком приміщення. 

– Я не сказала “так”. 

– Але ти не сказала “ні”. 

– Хіба в мене є вибір? 

– В тебе? Є. Я охолов і розумію, що вчинив не зовсім… правильно. Однак в мене є пом'якшуючі обставини. Я – на грані, Дано. Просто на грані… – він вперше звернувся до мене на ім'я. І це викликало дивну бурю відчуттів. Наче ми щойно здолали якийсь бар'єр між нами двома. Один з десятка, але ж здолали. 

– Ти кажеш, що в мене є вибір… Тобто я зараз можу піти? 

– Можеш. Але не зробиш цього. – знову цей важкий, обплітаючий сумнівами погляд, що позбавляв сил сперечатись…

– Можна дізнатись, чому? Думаєш, заради клініки? 

– Ні. Ти просто не кинеш людину в біді. 

– Звідки така впевненість?  

– Третій курс університету. Тебе мали відрахувати за бійку. – продовжив оперувати фактами з мого минулого.

– Не відрахували ж. 

– Це не важливо. Важливо, з ким і чому була бійка. 

– Навіть не буду продовжувати говорити про це. 

– Ти стала на захист першокурсника, з якого знущались. Він був з твого містечка, ти його жаліла. А не відрахували тебе через твого хлопця і його батьків. 

– Ти вже показав свою обізнаність! Може, тепер поговоримо про тебе? 

– Поговоримо. Як тільки уточнимо моменти нашої… співпраці. 

– І багато співпраць в тебе починались з викрадень та погроз? – наша дуель все більше мене дратувала. А особливо те, що цей чоловік, знаходячись на грані та в досить плачевному стані, балансує на межі своїх можливостей та все-одно має якусь дивну владу наді мною. 

– Ця – перша. 

– Це вселяє надію, що не все втрачено! – розвела я руками. – Отже, ми маємо щедру пропозицію і твою впевненість, що я на неї погоджусь? 

– Ти – так. А я, Дано, не маю взагалі нічого. За свої 38 років я вперше в житті прошу про щось. Буду чесний – це дуже важко. Але не важче, ніж божеволіти та щоночі чути голос загиблого брата. 

– Голос… Ти впевнений, що це не сни? Вони бувають дуже реалістичними… 

– Я ще поки розрізняю межу між сном та реальністю. Ні, це не сни. Я справді його чую. 

– Що він… каже тобі? 

– Він вбиває мене, Дано. Вивертає душу. Каже те, що я і сам думаю. Говорить, що я  мав би врятувати його. Що я повинен був бути на його місці… 

– Я поки не знаю, що відповісти на це, – почала я. – Це може бути реакцією на стрес, на пережите горе. Це може бути твій власний внутрішній голос, почуття провини…

– Ні! 

– Добре… Я… погоджусь на твою пропозицію. Але ти пообіцяєш, що відповідатимеш чесно на всі мої запитання. Що будеш відвертим навіть тоді, коли тобі здаватиметься, що я питаю про надто особисті речі. 

– Домовились. 

– Чудово. І я подзвоню своєму… хлопцеві. Він має знати, що зі мною все добре. 

– Він, до речі, тобі досі не подзвонив. 

– Ми працюємо з твоєю, а не моєю проблемою! – дещо різко відповіла та підвелась. Собаки миттєво відірвали важкі голови від матрацу. Чорт! Постійно забуваю про них.