2.

Бувають моменти, коли час наче зупиняється. Стихають всі зайві звуки, стають непомітними чужі рухи чи навіть існування. Так було і зараз. Наче весь світ, всі люди на планеті зникли і лишились тільки я і цей чоловік з моторошними очима та не менш моторошними словами. Думки про його божевілля вже не здавались такими надуманими. Радувало лише одне, якби  хотів заподіяти шкоду чи вбити мене, не витрачав би час на розмови. 

– Вибачте, я не… – спробувала заспокоїти радше себе, ніж його, та натомість він остаточно закрив мене від всього світу, заполонив собою весь простір, притискаючи мене до стіни своїм кам'яними м'язами. 

І що робити? Кричати? Мене ніхто не почує, а його це тільки більше розлютить, чи спровокує на вже не розмови, а дії. 

– Мені потрібна допомога. Я бачив, як ти дивилась на мене! Ти – не така, як всі інші, тобі не все-одно! – глухо проговорив він роблячи виразні паузи між словами. 

– Але Андрій… психолог… він сказав, що вам треба психотерапевт, і що…

– Я не божевільний! – рука важко впечаталась в стіну поряд з моєю головою, блокуючи останній шлях до відступу. – Але скоро стану! 

– Слухайте, вам треба заспокоїтись… До того ж… ваш браслет… ви своїми діями зробите гірше. Будь ласка, відпустіть мене… І я нікому не скажу, що ви…

– До біса! – гаркнув він у відповідь. А потім відступив на крок та притягнув мене до себе, міцно тримаючи за комір куртки.
Спробувала випручатись, та в ту ж мить холодне дуло пістолета боляче вперлось просто в спину.

– Я спочатку просив! – зловісно прошепотів він. – Ти не залишаєш мені вибору. Втрачати мені нічого. Хочеш жити – мовчи і роби, що кажу! 

“Таак, вляпалась!” – тільки й встигла подумати, перш ніж наш колишній "клієнт" потягнув мене кудись вбік, не забуваючи нагадувати про зброю її втисканням в мою спину. 

Я зрозуміла, куди, як тільки з-за рогу провулку випірнув величезний позашляховик, який своєю вишкіреною решіткою радіатора, нагадував велетенського ведмедя. Або… мого викрадача. 

А викрадач відкрив пасажирські дверцята та “гостинно” запхнув мене до салону. Коли дверцята грюкнули, відрізаючи мене від світу, від міста і, можливо, від порятунку, я нарешті отямилась. Смикнула за ручку. Звісно, зачинено! 

А незнайомець миттєво ввалився в салон та ледь закривши двері за собою, повернув ключ в замку запалювання. 

– Куди ви мене везете? – спитала, не сподіваючись почути відповідь. 

– Я не зроблю тобі нічого. Мені потрібна тільки допомога. Допоможеш – і я відвезу тебе сюди ж, на місце звідки забрав. – наче не чуючи мене, монотонно проговорив він, вирулюючи з паркінгу. 

– А якщо не зможу? Якщо я не зможу допомогти? – видихнула, і спіймала його погляд. Темні, стомлені очі. В них дуже багато болю… Страху… Розпачу… 

– Залишатимешся зі мною, доки не допоможеш! – виніс він свій вирок. 

– Це викрадення! Ви в курсі, що це – кримінальний злочин? При тому, що на вас вже є мінімум один, судячи по браслету…

– До біса браслет! – гаркнув він у відповідь. – До біса все! Я просто більше не можу! А ти… якщо не зможеш допомогти, то ось – він стукнув рукою по пістолету, що лежав в нього на ногах, – вб’єш мене, бо сам я теж поки не можу… 

***

Позашляховик зупинився через кілька хвилин біля бетонного паркану. За ним височів великий сучасний будинок. Я вже бачила його колись, по суті він знаходився зовсім недалеко від нашого офісу, однак – в новому районі міста, який тільки починав забудовуватися. Тож будинок в сусідах мав лише кілька новобудов та одну абсолютну пусту ділянку з фундаментом та блоками будматеріалів. Те, що допомоги тут чекати ні від кого – стало зрозумілим майже відразу. 

– Вперед! Швидко! – вийшовши з машини, мій викрадач “гостинно” витягнув мене за руку з салону. Мов якусь ляльку, чи взагалі предмет інтер'єру.

Коли я побачила будинок зблизька, вже зайшовши на подвір’я, то застила перед його величчю і… моторошністю. Кожен дім має свою особливу атмосферу. Коли ж я вперше побачила цей – відчуття, наче він обхопив мне холодною, важкою і невблаганною рукою – змусило важко видихнути та навіть на мить забути про те, що поряд зі мною – небезпечний викрадач зі зброєю. Ні, навіть він зараз суттєво програвав на фоні цього будинку. 

Фасад будинку, з кількома балконами, покритими темним склом, здавався суцільним вікном в інший, пронизаний якоюсь невизначеністю та безнадією, вимір. З вікон за вулицею наче спостерігав таємничий напівтемний світ. Чорні кольори фасаду та плитки в дворі, широкі алеї та надто ідеально й майстерно обрізані кущі і дерева створював враження закритої капсули. Не дивно, що його господар божеволіє. Тут самого вигляду цього монстра достатньо! 

Завершував картинку високий непроникний паркан. 

– Стій тут! – гаркнув господар та, закривши за собою важкі двері у воротях, пішов, мабуть, по авто. 

Звісно, таким шансом не можна не скористатись. Тим більше, збоку, за будинком перед парканом лежало кілька бетонних блоків. Якщо вистрибнути на них – можна перелізти через паркан і заховатись серед новобудов!

Мить – і я вже летіла до свого шляху до порятунку. 

Ще мить – і загальмувала я так, що гострі підбори, ледь не прошкребли собою плитку. Глухе гарчання залунало з темряви. Трохи пізніше звідти ж на мене блимнули дві пари темних очей. На відстані сантиметрів 60-ти від землі! Боже, що ж там, вовки?