1.

Наш без п’яти хвилин відвідувач – високий чоловік років 40-ка – виглядав моторошно. Кількаденна щетина з легкою сивиною, недбало зачесане та все-одно скуйовджене волосся, страшенно стомлений погляд, зім'ята, наче він у ній тиждень спав, брендована сорочка… В поєднанні з його кремезною постаттю з виразними м'язами, що вимальовувались під тонким шовком, він викликав якщо не страх, то пересторогу точно. 

Але найбільше лякали його очі. Абсолютно шалені, божевільні, з розширеними зіницями та поглядом загнаного звіра. Ці очі бачили щось страшне – подумала тоді я. Або ж продовжують бачити це щодня. 

А тим часом чоловік застиг перед дверима нашого кабінету. Здавалось, він вагається заходити чи ні, перечитує вивіску. Цікаво, що там можна читати? 

“Андрій Власенко. Практичний психолог”. – все наче ж зрозуміло, чорним по білому… 

– Що там, Дань? – Андрій, помітивши, мою цікавість боковим вікном, з якого гарно було видно вхід в кабінет, та тим, що там відбувалось, підійшов ближче і поклав руку мені на пояс. Чомусь мене це роздратувало, захотілось ту руку скинути. Може тому, що я досі злилась на Андрія? 

– Сам глянь! – буркнула та відійшла. 

Ще тиждень тому ми з Андрієм були найщасливішою парою. Замовили обручки, а батьки Андрія вже підшукали нам квартирку. І робота в нас була, мали відкрити власний кабінет практичного психолога. Тільки от… коли ми почали оформлювати та готуватись до перших прийомів клієнтів, виявилось, що Андрій та його батьки вже все зробили. І кабінет, в який я вклала просто гори пошуків, документації, сил – став “зовсім випадково” кабінетом не двох психологів, що мають працювати позмінно, а “Психолога Андрія Власенка”. А мені, тій, хто впродовж шести років університету+практики вчилась за двох та писала дві дипломні роботи, замість однієї – дісталась роль секретаря-асистента. 

І навіть не в амбіціях, чи гордощах справа. Просто… вся моя світобудова тоді неначе пережила землетрус. І, особливо, ставлення до Андрія. 

А тим часом наш клієнт таки наважився. Різким рухом штовхнув двері та ввалився в кабінет, трохи накульгуючи на ліву ногу. Зблизька він здався ще кремезнішим, а його обличчя та очі – ще стомленішими і божевільнішими. Він наче заповнив собою і своєю тривогою весь простір досить немаленького приміщення. 

– Мені потрібен психолог! – сказав низьким, хрипким голосом. Чомусь склалося враження, що він давно ні з ким не розмовляв. 

– Вітаю! До ваших послуг. Сідайте будь ласка! Дано, зроби нам чаю! – Андрій діловито склав руки на грудях та показав чоловікові крісло біля столу. 

Той мовчки сів. І я зрозуміла, в чому причина його не зовсім впевненої ходи. Коли він сів, штанина трішки піднялась та відкрила широкий ремінь браслету на його нозі. Явно не декоративного, а з трекером, який надягають злочинцям чи підозрюваним, щоб контролювати їх переміщення. 

Я застигла, дивлячись на той клятий браслет і відвідувач легко прослідкувавши за моїми очима, обпік мене важким поглядом так, що я відчула себе абсолютно незатишно, та водночас… щось в його очах змусило мене не кинути виклик у відповідь, а задуматись. Його очі просили про допомогу… 

Врешті, щоб позбутись павутини його очей, що обплутувала та позбавляла мене волі, я швидко крутнулась на підборах та вийшла з кабінету. 

Коли повернулась за кілька хвилин з чаєм, відмітила, що напруга в кабінеті сягнула досить високої точки. А Андрій навіть крадькома змахнув каплю поту з лоба, хоч в кімнаті явно було не спекотно. 

– Вибачте, але це не мій профіль роботи. – виніс він свій вирок, змушуючи чоловіка нервово повести плечима, наче від холоду. – Вам потрібен інший спеціаліст. – додав Андрій тоном, в якому читалось: “Ну йди вже звідси, будь ласка!”. 

– В мене немає іншого спеціаліста! – прогримів голос нашого відвідувача. – Я не можу віддалятись від свого будинку далі ніж на кілометр! В цьому радіусі психологів більше немає! 

– Розумію, розумію вас, однак, те що ви розповіли – то робота психотерапевта. Чи, навіть психіатра… – м’яко продовжив Андрій. 

– Хочеш сказати, що я псих? Хворий, так? – різко піднявся чоловік. Я не встигла відійти, і піднос з чаєм вмить вилетів з моїх рук. Чашки покотились по підлозі, розбризкуючи пурпуровий “Каркаде”. 

– Пробач! – несподівано видав незнайомець мені. 

– Це дрібниці! – швидко випалили я, –Андрію, може ми могли б допомогти? – несміливо почала. Ну не можна ж першого клієнта спроваджувати! Хоча… справа була не в забобонах, а саме в цьому чоловікові. 

Натомість незнайомець розвернувся до мене та впився своїм диким, стомленим поглядом запалених почервонілих очей. А я зловила себе на думці, що колись, до того, як щось в нього сталося, цей чоловік був досить привабливим… Наша мовчазна дуель тривала кілька секунд та цього було достатньо, щоб його погляд впечатався в память, відбився на сітківці моїх очей, як на плівці фотоапарату. 

– Ні! – виніс вердикт Андрій. – Ми дякуємо вам за звернення та радимо… – він не встиг договорити, бо наш потенційний пацієнт, карбуючи кожен крок, пішов до дверей. 

– Що в біса ти робиш? – не стримала роздратування я. – Це мав бути перший наш клієнт! 

– Не наш, а мій. Спеціаліст тут я, Дань. – ошелешив мене Андрій.