26.

На сьогодні залишилася лише одна справа. Решта вже була зроблена. Документи в училищі підписані. Ніхто не просив пояснень — вони й так були зрозумілі.

Батьки ж, навпроти, вимагали:

— Тобі що, волонтерства мало?

Лідія чула ці слова мало не щодня. Та попри це збирала свій дорожній рюкзак.

Єдиний, хто зрозумів та підтримав, виявився Анатолій. Він спокійно вислухав усе, як тільки Лідія йому зателефонувала. Його слова були важливими, але, на жаль, не вирішальними.

Лише одна розмова — ось що мало значення. З тим, хто став каталізатором усього. Те, що вона відкладала до останнього і те, що так і не змогла оминути. Лідія мала відвідати його у шпиталі. Можливо, в останній раз.

Здавалося, що у лютому найдужчі морози — такі, що сковують саме твоє серце.

Лідія вже кілька місяців не приходила до шпиталю, просто не могла. Вона добре володіла інформацією, бо кожен раз вимагала у інших звіту. Та сьогодні вона мусила зробити це особисто.

Палата зустріла її новими обличчями, яких вона не знала. Шпиталь вже давно перетворився на конвеєр, що міг нашвидкоруч залікувати видимі рани та відпустити далі.

Та іноді хтось затримувався надовго. Бо він не прагнув залишити цих стін. І тобі уся медицина світу була безсила.

Це був саме такий випадок, і Лідія добре це знала. Вона зробила все, що могла, і навіть більше.

Обережно проходячи між ліжками, вона посміхалася кожному. Для кожного мала якісь смаколики та цікавинки. Слова підтримки та розради.

Він лежав на ліжку та жадібно пожирав її очима. Вона буквально відчувала на собі його погляд. Але він мовчав, а вона не поспішала підходити.

— Не хочеш трохи прогулятися, Свят? — врешті вона підійшла до його ліжка.

— Так, це хороша ідея, — у його голосі відчувалося здивування. Він почав ворушитися і вже навіть піднявся на руках, поки Лідія привезла візочок. Вона допомогла йому сісти. І ця коротка мить, коли їх тіла були поруч, торкалися один одного, мало не відібрала всю її рішучість.

Вона накинула на його ноги ковдру, ту саму бабусину із клаптиків, та покотила візочок до виходу. У зелений куточок, що колись був їх оазисом.

Зафіксувавши візок, дівчина сіла поряд, бо дивитися в очі було несила.

— Я думав, ти більше не прийдеш, — він зминав краєчок ковдри, коли говорив.

— А ти цього хотів би, — Лідія вимовила якомога (якомого) байдуже.

— Чого? — вперше вона почула його крик з присмаком болю, хоч він і був тихим.

— Щоб я більше не приходила, — вона вражала своїм спокоєм навіть саму себе.

Хтось прочинив двері в кінці коридору, і холодний потік повітря торкнувся їх спин. Святослава трохи смикануло:

— Ні, звісно ні. Навпаки… я хотів би, щоб ти приходила… та навряд чи маю право просити про таке.

— Так, я більше не прийду, — Лідія намагалася сказати це якомога спокійніше. Вона очікувала на будь-яку реакцію. Готувалася до неї заздалегідь. Та він довгий час просто мовчав, перш ніж щось сказати:

— Можна запитати чому?

— У тебе є дівчина, — здається, вона відповіла скоріше, ніж він запитав.

— Немає у мене нікого, — знову сам лише біль. — Хоча я розумію — так буде правильно.

— Правильно для кого? — здається, Лідія загубила якусь важливу деталь. Ще мить — і вона здасться. Контролювати свої почуття ставало чимдуж важче.

— Для тебе, навіщо тобі ці клопоти, — Свят торкнувся гострого листя пальми і порізався ним. Біль був реальним, тому він тримався за цей біль.

— Та ні, справа не в цьому, — Лідія зажала місце порізу своєю рукою. Цей дотик був їй зараз необхідний понад усе.

— У тебе хтось є, тому ти не приходила? — військовий спробував поглянути в її очі, шукаючи там відповідь. Та Лідія відвела погляд. Для неї це вже було занадто. Вона обдумувала свою відповідь дуже ретельно. Та жодне слово не було до кінця правдивим. Та й збрехати вона також не могла:

— Ні, нікого не має. Був один, та він для мене недоступний.

Після цих слів запала тиша, і вони просто сиділи поруч. Ще було не сказано багато слів. Та вони не потребували, щоб вони були озвучені. На фоні чулися голоси медичного персоналу та пацієнтів, що пересувалися коридором.

— Та незважаючи на все, я хотів тобі подякувати, — він легенько стиснув її руку, переплітаючи пальці.

— За що?

— Ти показала, що буває по-іншому. Ці короткі моменти, усе, що я зараз маю, — його життя тепер складалося з хороших та поганих днів. І зміна їх не була у його владі.

— І ти будеш триматися за них, навіть якщо мене не буде поруч?

— Я намагатимусь.

Лідія обережно звільнила свою руку і поклала її на його плече. Вона ніби заземлювала його перед новою хвилею шторму.

— Це добре. Я вирішила замість практики піти в бригаду медиків.

— І мені тебе не відмовити? Ти не маєш уявлення, що таке війна, — він і справді спробував встати, навіть забувши, що не може цього зробити. Та потім безсило впав знову на сидіння візка. Руки поволі опустилися.

— О, я добре знаю, що це таке. Саме тому і йду, — Лідія змінила положення, тепер вона сіла навшпиньки перед ним, поклавши свої руки на його.

— Я розумію та не розумію одночасно.

— Я знаю, — вони не розривали зорового контакту. Усе решту промовили очі.

— Я чекатиму, — Святослав нахилився якомога ближче, здається, ще мить — і він її поцілує.

— Мабуть, не варто, — гаряче повітря від її слів обпекло обличчя.

— Ти цього не хочеш?

— Хочу… Та не можу про таке просити.

Їх вуста були занадто близько, щоб вони могли стриматися. Вони вже дихали в унісон, коли поєдналися у поцілунку. Довгому, приємному та больючому одночасно. Це був їх перший справжній поцілунок та останній.

— Отже — чекатиму…

Двоє мовчали ще мить. Та в тому мовчанні було більше, ніж у всіх їхніх словах — обіцянка, яку ніхто не мав права вимагати, але кожен уже дав.

Лідія йшла коридором і знала: доля нічого не гарантує. Та є люди, заради яких ти все одно йдеш уперед. Навіть у лютому. Навіть на війну.