25.

Події вчорашнього дня ще довго не відпускали Лідію. Цей погляд на чуже життя був так само й поглядом на її власне. І саме це не давало їй зараз заснути. У своїх фантазіях вона вже давно створила ціле життя поряд зі Святом. 

«На чиє воно має право на існування — чи реальне, чи воно взагалі належить мені?» — тривожні думки розбирали її на маленькі шматки. Десь на межі напівсну вона раптом злякалася: а якщо її почуття — це лише історія, вигадана для того, щоб не думати про справжнє життя? Проста фантазія, яка зручніша за реальність. Ця думка вдарила сильніше, ніж вона хотіла б зізнатися.

Постіль уже була зім’ята остаточно, а на годиннику — майже п’ята ранку. Та відповіді Лідія не мала. Попереду на неї чекав важкий день. Хоч навчання ще не було, та вона вирішила присвятити більше часу волонтерству. До Нового року залишилося лише кілька днів.

Центр здивував її тишею та дивним порядком. Це ніби одна глава книги завершилася, а нова ще не розпочалася. І все, що потрібно зробити, — це перевернути сторінку.
Лідія зробила собі велику кружку чаю, поклала туди кілька ложок меду та почала сортувати листи й малюнки. Їх останнім часом поменшало, тому Лідія берегла їх, як дорогоцінний скарб. Вона добре знала силу цих слів. Пальці ковзали по паперу повільно, ніби вона шукала серед дитячих малюнків щось, що підкаже їй напрямок. Інколи саме в цих простих речах вона знаходила ясність, але сьогодні — ні.

Коли з цим було завершено, дівчина почала формувати нові набори першої допомоги — саме те, що потрібно найбільше на фронті, іноді навіть більше, ніж патрони чи дрони.

Саме за цим заняттям її й знайшла Софія:

— Так і знала, що знайду тебе саме тут.

— Привіт, Софія, ти рано.

— Та ні, я вчасно, а ти, здається, запрацювалася. За п’ятнадцять хвилин у нас зустріч. Ти приєднаєшся?

— Що, вже так пізно? Я ж обіцяла її зустріти, — і, нічого не пояснюючи, Лідія стрімголов побігла до виходу, одягаючись на ходу.

Та вона вийшла саме вчасно. Трохи подалі вулицею йшла Каріна. Зовнішньо вона майже не змінилася, та Лідія бачила певні зміни в її поведінці. Саме через ці зміни вона й запросила її сьогодні на зустріч.

Коли вони зайшли в приміщення, інші жінки вже розсажувалися за великим столом. Сьогодні кожен приніс якесь частування з дому, і стіл був заставлений різними наїдками. У кожної на тарілці було щось своє: домашні вареники, торт «Наполеон», кілька контейнерів із салатами, печиво в старій металевій банці. Їжа так само говорила за них, як і слова.

— Отож їжа і розмова, нічого такого? — запитала Каріна, оглядаючись.

— Так, просто розмова.

— А я повинна щось говорити?

— Тільки якщо забажаєш.

Ніхто не подавав сигналу «починаємо». У таких зустрічах розмова сама знаходить спосіб народитися. Розмова справді була невимушена. Хтось спілкувався більш приватно удвох. Деякі розмовляли в ширшому колі.

— Зараз для нас свята стали справжнім випробуванням, — молода дівчина в зеленій жилетці сумно крутила в руках пряник у вигляді фігурки ялинки. Їй від сили було років двадцять. Плечі трохи згорблені, на рукаві — потертий шеврон волонтера. Вона крутила пряник так, ніби боялася його зламати.

— Так, мені дуже важко стримувати гостей, і річ тут, звісно, не в побратимах. Родичі та друзі, яких він тепер просто не хоче бачити, — ніби продовжуючи розповідь, почувся ще один голос. Вона поправила волосся і нервово ковтнула каву з одноразового стаканчика. Погляд у стіл — як у людини, яка давно не спала нормально.

— Моєму просто не дали відпустки.

— Ти знаєш, це може навіть і на краще. Цей період — не найкращий час для військового в тилу, повір мені.

— О так, пам’ятаю я минулого року, якийсь розумник почав кидати петарди.

У кутку хтось тихо всміхнувся, хтось — навпаки опустив плечі. Кожен знав, що це за «звук», який ламає грудну клітку зсередини.

— А ми вирішили на свята поїхати в село, там має бути спокійніше. А то він після полону навіть на звук пилососа реагує, — у неї під очима залягли темні кола, а шарф був зав’язаний так щільно, ніби він тримав її докупи. 

Вона говорила рівно, без жодної інтонації, як людина, що давно перестала кричати. Лідія помічала кожну з цих деталей, те, про що не говорили, та всі присутні знали й відчували на собі.

Розмова текла спокійно, незважаючи на те, що багато хто ділився найсокровеннішим. Ці голоси створювали якусь свою особливу атмосферу — різні, але кожен про те саме. Про втому. Про надію. Про те, як триматися, коли ніхто інший не тримає.

— Так чого ти жалієшся, він же добре заробляє — говорять мені всі мої знайомі, — цю фразу промовила зовсім юна дівчина, мало не плачучи. Вона витерла ніс рукавом худі й сіла рівніше, ніби хотіла довести, що має право на свій біль. У її голосі лунало щось дитяче й доросле водночас.

Лідія помітила, як Каріну трохи заціпило, та та швидко себе опанувала.

— Ага, діти не знають батька. І вже не дізнаються… — сказала жінка років сорока з руками, подряпаними від роботи на кухні. Її погляд був твердим, як камінь.

— А я боюся, що потім про нас усіх просто забудуть…

Кілька жінок одночасно вдихнули. Цей страх був спільний, як повітря в кімнаті. І лише дзеленчання посуду їй відповіло.

— «Їх туди ніхто не посилав»… як же це болить…

— Моє життя зупинилося, воно ніби на паузі, — її волосся було недбало закручене в пучок, а рука автоматично перебирала край скатертини — ніби шукала опори, якої вже давно не було.

— Якби я могла, я б пішла замість нього, — Лідія відчула ці слова, ніби сказала їх сама.

Вона пильно поглянула на жінку, що їх промовила. Вона говорила тихо, але твердо. На шиї висів старий хрестик, який вона несвідомо стискала під час розмови. Лідія відчула, як кожне слово цієї жінки лягло їй прямо в груди.

— Чи була б просто поруч, — промовила Лідія майже пошепки.

Час пролетів непомітно, і ще довго ніхто не хотів розходитися. Та вже час було повертатися у реалії сьогодення. Де кожен ніс свій хрест.