24.

Коли Лідія встала, Анатолій уже збирав дорожню сумку. Усього кілька речей.

— То яке твоє рішення, підеш зі мною? — він однозначно не любив заходити здалеку.

Ця прямолінійність імпонувала дівчині, і вона вирішила погодитися:

— Але за умови, що ти скажеш, куди ми йдемо.

Анатолій роздумував кілька хвилин і зрештою сказав:

— Хоч це залиш мені як таємницю. Я і так пообіцяв відкрити тобі декілька сьогодні.

— Ну добре, побачення з сюрпризом, хоч це і не побачення, — сьогодні Лідії не хотілося сперечатися.

Різдвяний ранок зустрів їх снігопадом, коли всі дороги замело. На якусь мить Лідії навіть здалося, що вона повернулася на кілька років назад.

Анатолій же уважно розглядав вулицю, він однозначно щось шукав. Зі сторони це виглядало так, ніби в нього немає жодного плану, і він просто вирішив прогулятися.
Та от нарешті він побачив, що шукав:

— Дозволь запросити тебе на різдвяний сніданок.

Та не чекаючи підтвердження, уже повів Лідію до кафе, обережно притримуючи її за руку.

У приміщенні було майже пусто, лише обслуговуючий персонал та кілька клієнтів. Анатолій знову ретельно оглянув приміщення, щось шукаючи. Його погляд зупинився на дошці, де відвідувачі залишали невеличкі побажання.

Лідія спостерігала за всім зі здивуванням. У голові виникло багато питань, які вона вже збиралася озвучити. Та наступна дія Анатолія її приголомшила. Він підійшов до дошки та почепив на неї значок із написом «Тут був Макс». Постояв хвилинку та пішов робити замовлення.

Лідія вже відкрила рота, щоб щось запитати, та Анатолій перебив її:'

— Не зараз, будь ласка, я потім все поясню, чи ти зрозумієш сама. Зараз просто насолоджуйся їжею та моїм товариством.

А сніданок був справді королівським. Ароматна кава та булочки з корицею. Вони говорили про багато речей, та тільки не про брата. Лідія зрозуміла, що наразі ця тема під табу.

— То ти інженер, і що ти конструюєш? — про себе Анатолій розповідав більш охоче.

— Ну це військова таємниця, та тобі я розкажу, — він знову жартував із серйозним виразом обличчя. — Автономні системи опалення.

Вони обидва розсміялися. Лідія вже давно не почувалася так вільно та комфортно.
Прогулюючись містом, вони зупинялися час від часу в різних місцях. Це не були історичні пам’ятки чи туристичні диковинки. Лише буденні речі, повз які всі ходили тисячу разів.

Зупинка транспорту, де завжди жваво та гамірно. Маленька пекарня з найкращою випічкою в місті. Скляний магазинчик із квітами.

Анатолій купував смаколики, дарував квіти, багато жартував, і вперше за довгий час Лідія приймала все це. Його увага однозначно була приємна. «А що, якщо?» — щораз питала вона себе подумки.

Вони навіть сходили в кіно та подивилися сімейний різдвяний фільм. І ще один значок був захований у кріслі кінотеатру.

— Ти знаєш, я ніби опинилася в іншій реальності, — зізналася Лідія, щойно вони вийшли з кінотеатру.

Анатолій лише сумно посміхнувся, трохи ховаючи очі.

— А куди далі? — дівчину переповнювали емоції, та, побачивши вираз обличчя Анатолія, вона зупинилася.

Вона взяла його за руку, і далі вони рушили, тримаючись за руки.

Наступною зупинкою виявився міст, точніше навіть перила, де закохані залишають замки з ініціалами як обітницю вічного кохання. Анатолій стояв на мосту та пильно вдивлявся у далечінь. В руках він знову тримав значок, а також і маленький замок.
Лідія відійшла трохи подалі, бо цей момент видався їй аж занадто інтимним. Якась невидима ниточка поєднувала всі ці місця, і тепер Лідія більш за все боялася порушити її.

Раптом вони заблукали між будинками у спальному районі міста. Серед багатьох будинків Анатолій вибрав той, що був до болю звичайним.

Далі була дитяча площадка, де гралися діти та ліпили сніговика. В очах Лідії стояло німе питання.

— Важливо не саме місце, а те, що воно символізує, — тихо пояснив Анатолій, сідаючи на лавку.

Вони деякий час спостерігали за дітьми, що так життєрадісно бавилися, а потім також приєдналися до них. І знову Анатолій прикріпив значок до лавочки, на якій вони сиділи.

Їхня прогулянка не мала чіткого маршруту, і нові місця з’являлися за випадковістю, що іноді дарує нам саме життя. Просто ідучи дорогою, вони натрапили на притулок для тварин. Анатолій лише глянув у бік Лідії, як вона вже ствердно кивнула:

— Ходімо.

Її також захопила ця подорож, і вона вже не була пасивною спостерігачкою. Поки Анатолій зробив пожертву на корм для тварин, Лідія дзвінко сміялася, граючись із милим щеням лабрадора. Згодом і він доєднався. Немов діти, вони вовтузилися біля собаки.

— А тобі б пасувала собака, — посміхнувся чоловік, спостерігаючи, як пес облизує щоку Лідії. — Не хочеш собі таку…

— Заманлива пропозиція, та я змушена відмовитися, — в її очах горіли бісики.
Мороз, що знову набирав своєї сили, буквально загнав їх до ще одного кафе. На цей раз це був суші-бар.

— Ти знаєш, здається, саме тут я святкувала своє 18-річчя з подругами, — раптом зізналася Лідія.

— Тим паче, це місце заслуговує бути у списку, — Анатолій також посміхнувся.

Це місце також отримало свій значок.

А далі ще була бібліотека, прогулянка берегом річки, яку захопила в свої тенета крига. Вони навіть покаталися на імпровізованому катку, що наслизали діти.

Кілька падінь та рука підтримки, що була поруч. Час пролетів дуже швидко, і вже почало потроху вечоріти.

— Ще є кілька місць, що ми обов’язково маємо відвідати, — Анатолій трохи прискорився, беручи Лідію за руку.

«Отже, план все-таки є», — відзначила вона для себе.

Анатолій швидко відшукав невелику капличку. Аромат ладану та парафіну одразу ж вдарив у ніс. Саме тут Лідія вперше згадала про волонтерство та центр.

Кожен узяв кілька свічок та поставив їх біля ікони. Кожен думав про своє. Лідія молилася про здоров’я для всіх тих, кого вона зустрічає у своєму житті. Вона також поставила свічку й за Свята.